ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
Зненацька Тілогриз простяг свої довжелезні лаписька і вхопив ВДВ за пояс. Він підкинув його високо в небо й загорлав:
— Лови його, Досмертістискачу!
Досмертістискач упіймав ВДВ. Решта велетнів хутко утворили широке коло, відступивши на метрів двадцять один від одного, і налаштувалися до хвацької забави. Досмертістискач підкинув ВДВ і закричав:
— Лови, Костохрусте!
Костохруст кинувся вперед, упіймав ВДВ і одразу ж відпасував його далі.
— Хапай, Дітопожирачу! — гарикнув він.
Гра тривала. Велетні бавилися ВДВ, наче м’ячем, змагаючись, хто підкине його якнайвище. Софія вчепилася пальцями за кишеню, намагаючись не випасти, коли перекручувалася догори ногами. Вона мовби опинилася в бочці, яка летить униз із Ніагарського водоспаду, і боялася, що хтось із велетнів не зуміє впіймати ВДВ і той брязнеться на землю.
— Лови, М’ясопоглиначу!..
— Лови, Угорлоковтачу!..
— Тримай, Дівчатокчавчав!..
— Хапай, Кровопопивачу!..
— Лови!.. Хапай!.. Тримай!..
Нарешті гра їм обридла і вони його не зловили. Бідолашний ВДВ упав на землю. Він був побитий і причмелений. Копнувши його ще кілька разів ногами, велетні загукали:
— Біжи, курдуплянка! Хотіти подивитися, який ти прудкасик!
І ВДВ побіг. А що йому лишалося робити? Велетні хапали каміння і жбурляли в нього. ВДВ ледве встигав ухилятися.
— Марш, ліліпсячка!
— Крути подалі!
— Чалапай, сушенова креветулічка!
— Дурбецяй, дурбецяло!
— Шмаляй, малякало!
Нарешті ВДВ залишив їх далеко позаду і невдовзі зграя велетнів пропала їм з очей.
Софія вистромила голову з кишені.
— Мені це не сподобалось, — мовила вона.
— Фу! — захекано мовив ВДВ. — Фурор і бийфурія! Вони сьогодні в паскуднявому настрої! Вибаченьки, що ти мати таке жахомахнюще крутійство.
— Вами крутили не менше, — сказала Софія. — Вони й справді хотіли вас покалічити?
— Та хто їх знати... — зітхнув ВДВ.
— А як же вони ловлять людей, щоб потім їх їсти? — поцікавилася Софія.
— Зазвично сягають рукою у вікно спальки і хапають їх просто з ліжковини, — пояснив ВДВ.
— Так, як ви мене?
— Ага, але ж я тебе не їсти, — усміхнувся ВДВ.
— А ще як вони їх ловлять? — допитувалася Софія.
— Інодіколи, — розповів ВДВ, — вони припливати з моря, як риби, висунувши з морива лише голову. І тоді велика волохнява рука раптом хапати когось на пляжеві.
— І дітей теж?
— Дуже-байдуже частотно, — підтвердив ВДВ. — Малих крихотульок, які будувати замки з піску. Саме для того велетні й пливастають. Дітопожирач казати, що малята не такі жорсткі, як їхні бабустриці.
Поки вони говорили, ВДВ щодуху мчав понад землею. Софія виструнчилась у кишені його камізельки, міцно тримаючись за її краї, немов за поруччя. Її голова й плечі були назовні, і вітер розмаював їй волосся.
— А ще як вони полюють на людей? — не вгавала Софія.
— У кожного свої спецілувальні способи, — відповів ВДВ. — М’ясопоглинач удавати, що він велика деревина в парку. Він стояти в сутінках, тримачучи великі гіллячини над головою, і чекає, поки якась щасливова сім’я прийде і влаштуває під його кроною пікнікчик. М’ясопоглинач ждати, поки вони розкладають свої продуктовини для пікнікчика. А тоді — хап! — і справжній пікнікчик має вже тільки М’ясопоглинач.
— Яке жахіття! — обурилася Софія.
— Угорлоковтач обожнює міста, — вів далі ВДВ. — Він вмощується там височинно між дахами будинків. Лежить так нишками-тишками, як нишкотишк, і стежувати за людськими створінькалами, що ходити внизу по вулицяцьках. Він хапати того, у кого найприємніший ароматчик. Просто сягає рукою і хапає бідолахву з вулицяцьки, як мавпа горішок. Він казати, що то дуже-байдуже класнячо так собі підбирати вечерю — так мовбито-нібито вибираваєш страву з меню.
— А хіба люди цього не бачать? — здивувалася Софія.
— Ніколиво. Не забудькай, що велетні полюють у сутінках. А ще Угорлоковтач мати страшливо швидку руку — як білка-мобілка.
— Але ж якщо люди щоночі зникають, невже вони не б’ють на сполох? — оторопіла Софія.
— Цей світ дуже-байдуже великий, — пояснив ВДВ. — У ньому багатово країн. А велетні розумнисті. Вони стараються не потикати свого носива в одну й ту саму країну. Вони постійново міняти місцячки.
— Але ж якщо... — почала було Софія.
— Ти не забудькай, — урвав її ВДВ, — що людські створінькала зникати скрізьно і без велетнів. Вони самі убивати одне одного набагатово частіше, ніж їх пожирають велетні.
— Але ж люди не їдять одне одного...
— Велетні теж не їсти одне одного, — сказав ВДВ. — І вони не вбивати одне одного. Велетні не дуже-байдуже приємнисті, але вони не вбивати одне одного. І крокодиляльки не вбивати інших крокодиляльок. І котики-морквотики не вбивати інші котики.
— Вони ловлять мишок, — заперечила Софія.
— Так, але вони не вбивати самі себе, — мовив ВДВ. — Лише людські створінькала вбивають своїх.
— А хіба отруйні змії не вбивають одна одну? — не вгавала Софія. Вона відчайдушно намагалася пригадати хоч якесь створіння, яке поводиться так само жахливо, як люди.
— Навіть отруйнаві змії ніколиво не вбивати одна одну, — сказав ВДВ. — Навіть такі страхітнючі пустоти, як тигрячки й вухороги не вбивати одне одного. Чи ти колисьно думала про це?
Софія промовчала.
— Я геть не розуміти людські створінькала, — мовив ВДВ. — Ось ти сама людське створінькалятко і ти казати, як огидняво, що велетні їдять людей. Я правий чи лівий?
— Правий, — буркнула Софія.
— Але ж людські створінькала постійново знищують одне одного, — мовив ВДВ. — Стрілявають одне в одного, злітають у небо на літапланах, щоб скидати бомбуляри одне одному на головахи. Людські створінькала завждисто вбивати своїх.
Великий Дружній Велетень казав правду. Безумовно, він мав слушність. І Софія вже починала сумніватися, чи й справді люди кращі за велетнів.
— І все одно, — мовила вона, вперто захищаючи людський рід, — це дуже гидко й неправильно, що ці брудні велетні щоночі вирушають
