ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

Важко ступаючи, цей монстр підступив до ВДВ і схилився над ним.

— З ким ти тута базікалачив?! — гримнув він.

— Сам до собою, — відповів ВДВ.

— Дурбульня! — заревів Кровопопивач. — Ахенітниця! — гарикнув він. — Ти базікалачиш з людським чворінням, ось що я думати!

— Ні, ні! — заволав ВДВ.

— Так, так! — гримнув Кровопопивач. — Я припускати, що ти цупнув людське чворіння і притяг його сюди, щоб мати домашню сотворинку! Тому зараз я знайду його і ковтану як перекуску перед вечерею!

Бідолашний ВДВ страшенно розхвилювався.

— Тут н-нікого н-не мати, — затинаючись, відповів він. — Ш-що ти від м-мене хотіти?

Кровопопивач наставив на ВДВ свого товстелезного, як стовбур дерева, пальця.

— Ух ти хлявий ліліпупс! — гаркнув він. — Флюйний курдупель! Фляшний прищак! Я зараз обшукати печерицю! — Він схопив ВДВ за руку. — І ти мені допоморжеш. Дваразом ми шустро найдем це смачнямне людське чворіння! — загорлав він.

ВДВ мав намір, як тільки випаде нагода, вхопити Софію зі столу й сховати собі за спину, але тепер це вже було неможливо. Софія визирнула з-за надкушеного ойгірка й побачила, що обидва велетні потупотіли вглиб печери.

На Кровопопивача страшно було дивитися — червоно-бура шкіра, порослі чорною щетиною груди, руки й живіт. На голові — довге, в суцільних ковтунах, чорне волосся. Його гидомирна брудна мармиза з малим розплющеним носом була кругла, мов гарбуз, а очі зяяли двома крихітними чорними дірами. А от пащека була величезна — від вуха до вуха. Здоровезні губи лежали одна на одній, як дві гігантські фіолетові сардельки. З-поміж них стриміли гострі, як скелі, жовті зубиська, а по підборіддю стікали цілі потоки слини.

Зовсім не важко було повірити, що ця жахлива почвара щоночі вечеряла чоловіками, жінками й дітьми.

Кровопопивач, тримаючи ВДВ за руку, продовжував обстежувати нескінченні ряди банок.

— Ці твої пібляві банки! — заревів він. — Що ти туди класти?

— Нічого для тебе цікавистого, — відповів ВДВ. — Ти цікавити себе тільки гризанням людських створінькал.

— А ти чокнута кукумунда! — огризнувся Кровопопивач.

«Зараз Кровопопивач підійде сюди, — подумала Софія, — й почне нишпорити по столі. Але ж я ніяк не зможу зістрибнути з нього. Тут майже чотири метри заввишки. Можна зламати ногу».

Навіть ойгірок завтовшки, як візочок, не зможе її затулити, коли його схопить Кровопопивач. Вона уважно оглянула погризений кінець ойгірка. В його слизистій м’якоті були великі зернята, кожне завбільшки з кавун. Намагаючись не потрапити на очі велетням, Софія обережно виколупала з півдесятка тих зернят. Всередині ойгірка утворилася доволі велика нора. Туди вона й залізла, скрутилася клубочком і зачаїлася. Схованка була мокра й слизька, але що вдієш — головне залишитися живою.

Кровопопивач і ВДВ уже підходили до столу. ВДВ мало не зомлівав зі страху. Він думав про те, що Софію ось-ось мають побачити і зжерти.

Раптом Кровопопивач схопив недоїдений ойгірок. ВДВ витріщився на порожній стіл. «Софіє, де ти? — розпачливо думав він. — Ти ж не могла зістрибнути зі столу! Де ж ти сховалася?»

— То от яку бридяку ти жереш! — гарикнув Кровопопивач. — Треба бути круглим дурбилом, щоб жерти таке гноївство!

На якийсь час Кровопопивач, здавалося, забув про дівчинку. ВДВ вирішив ще більше його відволікти.

— Це нямнямний ойгірок, — сказав він. — Я радо їсти його щодня і щоночі. А ти ніколи не куштувляти ойгірка, Кровопопивачу?

— Людські чворіння сокочніші, — відповів Кровопопивач.

— Ти казати ахенітницю, — заперечив ВДВ, який з кожною секундою ставав усе відважніший.

ВДВ сподівався, що коли він переконає Кровопопивача відгризти шматок ойгірка, той лише від одного жахливого запаху вибіжить з печери.

— Скуштуй собі кусочок, — сказав ВДВ. — Але прошу тебе, коли втямиш, яка це смакотрансія, не гамнямнямай його увесь — залиш мені мацюпусічний кусюнчик на вечерю.

Кровопопивач підозріло глянув своїми поросячими очками на ойгірок.

Софія у своїй нірці затремтіла з голови до ніг.

— А ти мене не шахромахрити? — недовірливо спитав Кровопопивач.

— Ніколи в животі! — гаряче запевнив ВДВ. — Скуштуй кусюнчик, і ти радоватно заревеш, який цей чудесовоч гамнямнямний!

ВДВ побачив, як в передчутті додаткової поживи з ненажерливої пащеки Кровопопивача потекли цілі ріки слини.

— Овочавки дуже-байдуже корисні для твого здорбовля, — переконував він. — Недобре їсти саме м’яснючиво.

— Ну, одноразно можна й глитнути, — буркнув Кровопопивач. — Але попердежувати: якщо він бридогидний, я розіб’ю його об твою головоломку!

Він схопив ойгірок і підніс його вгору. Овоч розпочав свою довгу дванадцятиметрову повітряну мандрівку до пащеки Кровопопивача.

Софія хотіла було заверещати, але це означало б неминучу смерть. Зачаївшись між слизьких зернят, вона відчувала, як її підіймають усе вище й вище.

Раптом вона почула хрясь! — це Кровопопивач відкусив добрячий шмат саме там, де вона сиділа. Софія побачила, як клацнули його зубища за кілька сантиметрів від її голови. Стало зовсім темно — вона опинилася в пащеці велетня. Там огидно смерділо гнилим м’ясом.

Дівчинка чекала, що зуби велетня ось-ось зімкнуться, і лише молилася, щоб смерть настала якнайшвидше.

— Бе-е-е-е-е! — раптом заревів Кровопопивач. — Тхорякви й лайняки! — І виплюнув усе з рота.

Шматки ойгірка включно з Софією шугонули через цілу печеру.

Якби Софія вдарилася об кам’яну стіну, вона б загинула. Та їй пощастило: удар пом’якшили складки чорного плаща ВДВ, що висів на стіні. Напівпричмелена, вона впала на землю, надсилу заповзла під полу плаща і там зачаїлася.

— Ти малий свинохлюй! — заревів Кровопопивач. — Мала лисохрячка! — Він кинувся до ВДВ і розбив рештки ойгірка прямо на його голові.

Кусні овоча розлетілися по цілій печері.

— Ти це не любити? — безневинно спитав ВДВ, потираючи голову.

— Любити?! — загорлав Кровопопивач. — Це найогидняче жерло, яке трапляти на мої зуби! Треба бути бджоловільним, щоб глитати такі бридогидини! Ти ж могти як пупер-супер гасати себе щоночі і щасливно поглинати сочковиті людські чворіння!

— Їсти людські створінькала гріховісно і лиховно! — заперечив ВДВ.

— Ні, навпаки — захапливо і відрижно! — заперечив Кровопопивач. — І ниняво я бігувати в Холландію, щоб жертвувати собі два-три холландські чворіння. Хотіти знати, чому саме Холландія?

— Нічого я не хотіти знати! — з почуттям власної гідності відрубав ВДВ.

— Я вибрати Холландію, — повідомив Кровопопивач,