ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

Він розчаровано відвернувся від Софії і продовжив свою писанину. Софія підсунулася ближче, щоб прочитати, що він уже написав великими, але доволі кострубатими, жирними літерами.

Ось що там було написано:

ЦЕЙ СОН ПРО ТЕ, ЯК Я РЯТУВАТИ СВОГО НАВЧИТЕЛЯ ВІД УТОПІННЯ. Я ПІРНАТИ В РІЧКУ З ВИСОКОГО МОСТИСЬКА І ТЯГТИ НАВЧИТЕЛЯ ДО БЕРЕГИНІ. А ПОТІМ Я ЗРОБИВ ЙОМУ СМЕРТЕЛЬНЯВИЙ ЦІЛУНОК...

— Який-який цілунок?! — перепитала Софія.

ВДВ перестав писати, сповільна підвів голову

і уважно поглянув на Софію.

— Я вже казати тобі ранішіше, — спокійно мовив він, — що я ніколиво не мав можливості ходити до школи. І тому я повнявий помилок. Це не моя винуватина. Я робити все, що можено. Ти мила дівчиделька, але пам’ятай, що й ти сама далеко не пані Самапізнавайка.

— Вибачте мені, — знітилася Софія. — Я дуже перепрошую. Дуже негарно з мого боку постійно вас виправляти.

ВДВ ще трохи затримав погляд на її обличчі і знову схилився над своєю неквапливою і ретельною писаниною.

— Скажіть мені чесно, — попросила Софія. — Якби ви вдмухнули цей сон до моєї спальні, невже мені й справді наснилося б, як я стрибаю з моста і рятую свого вчителя?

— І навіть більшіше, — сказав ВДВ. — Багато більшіше. Але ж я не могти записати цілий довжелезнявий сон на маніпупсічному акушері паперу. Звичайно, що там є продовження.

ВДВ відклав олівця, приклав велике вухо до банки і десь із півхвилини пильно-пильно вслухався.

— Так, — мовив він, величаво погойдавши головою. — Цей сон і справді дуже-байдуже гарнявий. Він цікаво триває і чарівничо закінчується.

— А як він закінчується? — нетерпляче спитала Софія. — Скажіть мені, будь ласочка.

— Тобі наснитися, — розповів ВДВ, — що на другий ранок після рятуванення вчителя ти приходити в школу і бачувати, що всі п’ятсот учнів сидять у актовій залі разом з навчителями, а завучий встає і каже: «Я хочу, аби вся школа тричі крикнула «ура» нашій хоробрій Софії, яка врятувати життєвість нашому доброму навчителю афрометики, містеру Фіґінсу, якого випадково штовхнула з мосту в річковище наша навчителька хвісткультури міс Амелія Гопскоч. Отож прошу тричі «ура» для Софії!». І тоді вся школа, як навіжерна, кричить: «Ура! Браво! Молодичка!», а після того, навіть якщо ти переплутати всі цифри у підніжнику і помилити всі завдавання, містер Фіґінс завжди ставитиме тобі найверховеннішу оцінярку і писатиме у твоєму зошиті: «Відмінна робота, Софіє». А потім ти прокидаєшся.

— Мені подобається цей сон, — визнала Софія.

— Звісняво, — мовив ВДВ. — Це ж візіяна. — Він лизнув зворотний бік етикетки і приліпив її до банки. — Я зазвичай писати трохи більшіше на мекекетках, — зізнався він. — Але ти за мною спостерігувала і я трохи хвилювальнився.

— Я можу піти й сісти деінде, — мовила Софія.

— Не піти, — заперечив він. — Дивися уважно в банку, і ти зможеш бачувати цей сон.

Софія придивилася до банки й побачила там ледь помітні напівпрозорі обриси чогось такого завбільшки, як куряче яйце, що переливалося мерехтливими відтінками ніжно-бірюзового кольору. Воно лежало на самому дні банки й легенько пульсувало, немовби дихало.

— Сон рухається! — вигукнула Софія. — Він живий!

— Звісняво, що живий.

— А чим ви його годуєте? — запитала Софія.

— Йому не потрібне їжування, — відказав велетень.

— Це жорстоко, — обурилася Софія. — Усе живе потребує якоїсь їжі. Навіть дерева й рослини.

— Північний вітер живий, — сказав ВДВ. — Він рухається. Торкати твої щікачки і руки. Але ніхто його не годувати.

Софія мовчала. Цей дивний велетень вніс сум’яття в її думки. Він мовби відкривав ті таємниці, які були поза межами її розуміння.

— Сонові нічого не треба, — вів далі ВДВ. — Якщо він гарний, то спокійняво чекає, доки його випустять і дозвольнять проявитися. А поганський сон завжди бунтує, щоб вирватися назовні.

ВДВ підвівся, підійшов до однієї з численних полиць і розмістив найновішу банку серед тисяч інших.

— А можна побачити ще якісь сни, будь ласка? — попросила його Софія.

ВДВ завагався.

— Їх ніхто ніколиво ще не бачив, — сказав він. — Але, можливо, врешті-решіток я дозволю тобі маленько зазирнути.

ВДВ забрав її зі столу, поклав до себе на долоню й поніс до поличок.

— Там бути деякі чудесенні сони, — повідомив він. — Візіяни.

— Чи не могли б ви піднести мене ближче, щоб я могла прочитати етикетки, — попросила Софія.

— Мої мекекетки казати тільки коротку змістовину, — мовив ВДВ. — Сони зазвичай багато довшіші. Мекекетки просто, щоб нагадати мені.

Софія почала читати етикетки. Перша здалася їй доволі довгою. Вона була обкручена довкола банки, і Софії довелося обертати її, щоб прочитати увесь напис:

СЬОГОДНИНІ, КОЛИ Я СИДІЛА В КЛАСІ, ТО ВИЯВИЛА, ЩО ЯКЩО ДУЖЕ-БАЙДУЖЕ ПИЛЬНО ДИВИТИСЯ НА МОЮ НАВЧИТЕЛЬКУ СПЕЦІАЛЬНОВИМ ПОГЛЯДОМ, ТО Я МОЖУ її ЗАСНУТИ. ТОМУ Я НА НЕЇ ДИВИТИСЯ Й ДИВИТИСЯ, АЖ поки її ГОЛОВА ПАДАЄ НА СТІЛ І ВОНА ХУТКАВО ЗАСИНАТИ І ГОЛОСНО ХРОПУВАТИ. РАПТОМ ДО КЛАСУ ВРИВАТИСЯ ДИРЕКТОР І КРИЧАТИ: «ПРОКИНЬТЕ СЕБЕ МІС ПЛАМРИДЖ! ЯК ВИ СМІЛИ СПЛЯТИ В КЛАСІ! БЕРІТЬ СВІЙ КАПЛЕВУХ І ПЛАЩАНИЦЮ І ГЕТЬ ЗІ ШКОЛИ НАВІЧНО! ВСЕ, ВИ ВИГНАНКА!» ЗА ХВИЛИНУ Я ПРИСИПЛЯТИ І ДИРЕКТОРА, І ВІН ПОВОЛІ СПОВЗУВАТИ НА ПІДЛОГУ, НЕМОВ ЖЕЛЕ, І ПОЧИНАЄ ХРОПОВІТИ ЩЕ ГОЛОСНЯВІШЕ, НІЖ МІС ПЛАМРИДЖ. А ПОТІМ Я ЧУВАТИ ГОЛОС МОЄЇ МАТУСІ, ВОНА КАЖЕ: «ВСТАВЛЯЙ ТВІЙ СНІДОРАНОК ГОТОВИЙ».

— Який смішний сон, — засміялася Софія.

— Це комедяник, — пояснив ВДВ.

У банці, трохи нижче від етикетки, Софія побачила цей сон, такий самий гарний і ніжно-бірюзовий, як і попередній, що спокійно лежав собі на дні, легенько пульсуючи, хіба що був трохи більший.

— У вас окремі сни для хлопців і окремі для дівчат, еге ж? — запитала Софія.

— Звісно, — відповів ВДВ. — Якби я дав хлопцеві дівчуватий сон, навіть якби це був комедяник, хлопець прокинеться й подумає: який дурноверхий сон.

— Хлопці такі, — погодилася Софія.

— Ось тут на полиці лише дівчуваті сони, — показав ВДВ.

—