ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
— Перепрошую? — нічого не второпала Софія.
— А про гампелькрімку?
— Що це таке? — перепитала Софія.
— А про дриґобраза?
— Кого-кого? — розгубилася Софія.
— А про дробомота?
— Це якісь тварини? — запитала Софія.
— Це звичайневі тварини, — зневажливо зронив ВДВ. — Я не бути всезнаючий велетень, але мені здаватися, що ти дівчуватко-нічогонезнатко. У тебе замість мізків — ватра.
— Ви хотіли сказати вата? — виправила його Софія.
— Що я хотіти казати і що я казати — це дві різні речі, — доволі величаво проголосив ВДВ. — А зараз я показувати тобі ойгірок.
ВДВ рвучко відчинив масивну шафу і дістав звідти дуже дивний овоч — чорний, з білими повздовжніми смугами, вкритий неоковирними пухирцями. Овоч був завдовжки як половина звичайної людини, але значно товстіший, наче дитячий візочок.
— Ось він, бридогидний ойгірок! — вигукнув ВДВ, розмахуючи ним. — Він мені бридкий, гидкий, він мені неїдкий! Але тільки тому, що я відмовлятися їсти людські створінькала, як інші велетні, я мушу їсти ці какоблюйні ойгірки. Бо інакше з мене лишиться тільки шкіра та костя.
— Ви мали на увазі шкіра та кості, — підказала йому Софія.
— Я знати, що це кості, — буркнув ВДВ. — Але прошу второпіпати, що іноді я починати говорити крученики, і нема на то радіо. Я постійново хотіти вимовляти все якнайкращіше.
Великий Дружній Велетень сказав це з таким понурим виглядом, що Софія аж засмутилася.
— Вибачте, — сказала вона. — Я не хотіла вас якось образити.
— Тут у Країні Велетнів ніколи не бувати ніякої школи, щоб мене навучити, — похнюпився ВДВ.
— А ваша мама хіба ж не могла вас навчити? — запитала Софія.
— Моя мама! — вигукнув ВДВ. — У велетнів не бувати мамів! Ти мусити це знати!
— Ой, я не знала, — розгубилася Софія.
— Хіба хтось чував колись про жінок-велетнів?! — заволав ВДВ, розмахуючи над головою ойгірком, неначе арканом. — Ніколи в животі не було жінок-велетеньок! І ніколи не буде бувати. Велетні завжди чоловіконні!
Софію це зовсім збентежило.
— Але в такому випадку, — мовила вона, — як же ви народилися?
— Велетні не народжуються, — сказав ВДВ. — Велетні з’являються, ось і все. Просто з’являються, як сонце й зірки.
— А коли з’явилися ви? — запитала Софія.
— Звідки мені знати про такі речі? — відповів ВДВ. — Це було так давнюще, що я не могти порахувати.
— То ви навіть не знаєте, скільки вам років?
— Жоден велетень цього не знати, — відповів ВДВ. — Я тільки знати, що я дуже старий, дуже-байдуже-пребайдуже старий. Можливо, старійшений за землю.
— А що стається, коли велетень помирає? — запитала Софія.
— Велетні не помирають, — пояснив ВДВ. — Іноді зовсім раптовано велетень зникати, і ніхто не знати, куди він піти. Але найчастотніше велетні просто жити й цокати, як великі годинники.
ВДВ, який усе ще тримав у правій руці химерний ойгірок, запхав його в рот і відкусив величезний шматок. Коли він почав жувати, зчинився такий хрускіт, наче хтось хрумав крижану брилу.
— Гидобридотина! — приказував він з повним ротом, бризкаючи на Софію великими куснями ойгірка, що, наче кулі, відскакували від стола. Софія на столі ледве встигала ухилятися від них.
— Жахітнявщина! — бурмотів ВДВ. — Блюйно! Отруйно! Ось візьми й сама скуштуй цей бридогидний ойгірок!
— Ні, дякую, — відсахнулася Софія.
— Відтеперно тобі теж доведеться їсти тільки це, тому радити тобі звикавати до цього, — сказав ВДВ. — Нумо, мала креветулько, скуштуй!
Софія відщипнула маленький шматочок.
— Бе-е-е-е-е! — її мало не знудило. — Ой, ні! О Боже! Рятуйте! — Вона відразу виплюнула ой-гірок. — Фу! Як жаб’яча шкіра або тухла риба! — зойкнула вона.
— Навіть гіршіше! — розреготався ВДВ. — Мені він на смак, як тарганячки і слизяки!
— Невже нам доведеться це їсти? — скривилася Софія.
— Звіснючо, якщо ти не хочеш ставати такою худавою, щоб зникати, як парова шинка.
— Як порошинка, — виправила його Софія. — Парова шинка — це щось зовсім інше.
І знову в очах ВДВ з’явився той печально-зворушливий вираз.
— Слова, — мовив він, — усе життя створюють мені нерозм’язні проблеми. Тому прошу: будь зі мною терплява і не перекулькуй мене. Я вже казав тобі, що точно знаю, що хотіти казати, але все постійново виходить навперекряч.
— З кожним таке трапляється, — заспокоїла його Софія.
— Але не так, як зо мною, — похитав головою ВДВ. — Я казати жахомахнющу ахенітницю.
— А мені здається, що ви говорите пречудово, — заперечила Софія.
— Справдиво? — вигукнув утішений ВДВ. — Ти не намилюєшся?
— Просто чудово! — повторила Софія.
— Я ще ніколи в животі не мати такого прекрасенного дарунку! — зрадів ВДВ. — А ти справдиво не вішувати мені на вухастики локшинку?
— Звичайно, ні, — запевнила Софія. — Мені дуже подобається, як ви говорите.
— Як чудовартісно! — засяяв усмішкою ВДВ. — Як класнокрутно! Як хвацько й дебело! Я просто гикавіти.
— Послухайте, — сказала Софія. — Нам зовсім необов’язково їсти ойгірки. На полях довкола нашого села є повно чудових овочів. Морква... цвітна капуста... Чому б вам не назбирати цього всього, коли ви будете там наступного разу?
ВДВ гордо підняв голову.
— Я дуже-байдуже чесновартісний велетень, — сказав він. — Я кращіше бути жувати гнило-смерді ойгірки, аніж крадоцупити щось у інших людей.
— Але ж ви викрали мене, — нагадала Софія.
— Ну, я ж не так уже й дуже-байдуже тебе крадоцупив, — лагідно всміхнувся ВДВ. — Ти ж така маніпупсічна крихотулька.
Кровопопивач
Зненацька біля входу в печеру пролунало страхітливе гупання і прогримів чийсь голос:
— Ліліпупсик! Ти там, Ліліпупсик? Я чути твої базікалачки! З ким ти там базікалачиш, Ліліпупсик?!
— Обережняво! — попередив Софію ВДВ. — Це Кровопопивач! — Та не встиг він договорити, як хтось відсунув кам’яну брилу і в печеру ввалився п’ятнадцятиметровий велетень, що був удвічі вищий і ширший за ВДВ. Окрім брудної шматки довкола стегон, на ньому нічого не було.
Софія сиділа на столі. Біля неї лежав здоровенний напівобгризений ойгірок.
