ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

— Зараз ми побачувати грім і глиставку, — повідомив він.

Довго чекати їм не довелося.

Раптом тишу роздер жахний рик, і Софія побачила, як усе шістнадцятиметрове тіло Тілогриза піднялося над землею і гучно чворохнулося назад. Велетень почав нестямно смикатися і звиватися, його крутило і підкидало. На це було страшно дивитися.

— Ой-ой! — ревів Тілогриз. — Ай-яй! Уй-юй!

— Він ще спить, — прошепотів ВДВ. — Це його починати мучити жахомастичний кошмаріон.

— Так йому й треба! — вигукнула Софія. Вона не відчувала ані найменшого жалю до цього гігантського одоробла, яке ковтало дітей, як цукор-рафінад.

— Рятувайте! — верещав Тілогриз, люто борсаючись на землі. — Він бігує за мною! Він мене хапати!

Тілогриз корчився й перекидався у жахливих конвульсіях, і на це було моторошно дивитися.

— Це Джек! — лементував Тілогриз. — Катюга Джек! Він мене духопелити! Він мене шпичакати! Він мене роздирати! — Тілогриз звивався по землі, наче гігантська зміюка у передсмертній агонії. — Ой, відпустити мене, Джек! — верещав він. — Не катуй мене, Джек! Ой рятувати!

— Про якого Джека він говорить? — пошепки спитала Софія.

— Джек — єдиний людинатор, якого жахаються велетні, — пояснив ВДВ. — Вони смертельнаво боятися Джека, бо знати, що Джек — безжальний кілерчик велетнів. 

— Рятувайте! — репетував Тілогриз. — Помилувайте бідолахого пупсика Тілогризика! Каравул! Він наближається з розпекучою сковородурою! Забери сковородуру, Джек! Благаю тебе, Джек, моляю тебе — не торкайся до мене розпекучою сковородурою!

— Ми, велетні, — прошепотів ВДВ, — не дуже-байдуже знаємо, хто такий цей жахомахшощий Джек. Єдино, що ми знати, — він знаменитовий кілерчик велетнів, і в нього є щось таке, що називати себе сковородура, якою він сковородурить велетнів до смертовини.

Софія не змогла стримати сміху.

— Чого ти хихотуляти? — трохи ображено спитав ВДВ.

— Я вам потім розповім, — пообіцяла Софія. Кошмаріон настільки оволодів Тілогризом, що все його тіло ледь не зав’язалося у вузол.

— Не роби цього, Джек! — хрипів він. — Я ніколи тебе не їв! Я ніколи не їв людські чворіння! Я тобі кляну себе, що ніколи в животі не куштував людв’ядини!

— Брехунець, — пирхнув на це ВДВ.

На цьому слові Тілогриз, розмахуючи руками, заїхав кулачиськом у пащеку сплячого М’ясопоглинача, а одна з його здоровезних ніг, дриґаючись, хвицьнула в пузо хроплячого Угорлоковтача.

З несподіванки обидва велетні прокинулись і зірвалися на ноги.

— Він гатити мене просто в пику! — заревів М’ясопоглинач.

— А мене в печерево! — загорлав Угорлоковтач.

Два велетні накинулися на Тілогриза й почали духопелити його кулачищами й ножищами. Нещасний Тілогриз миттєво прокинувся і відразу втрапив з одного кошмару в інший. Він ув’язався в страхітливу бійку, під час якої хтось постійно когось буцав і наступав на сплячих хропунів. Невдовзі усі дев’ятеро велетнів були на ногах і відчайдушно молотили одне одного куди попало. У цьому грандіозному побоїську вони щосили чубилися, дряпалися, кусалися і роздавали наліво й направо копняки. Текла кров. Хрускали носи. Градом порскали зуби. Велетні гарчали, рикали, кричали й сипали прокльонами, тож над жовтим пустищем ще довго рокотав галас битви.

ВДВ усміхався від вуха до вуха, випромінюючи абсолютну втіху.

— Ох, як я любити, коли тут усе грюкачить і хрюкачить! — реготав він.

— Вони повбивають одне одного, — сказала Софія.

— Ніколиво! — заперечив ВДВ. — Ці почваряки завжди борюкувати й гамселяти одне одного. Скоро стане сутенево, і всі вони помчатися учвал, щоб набивати свої печерева.

— Вони лихі, гидкі й смердючі, — скривилася Софія. — Терпіти їх не можу.

Дорогою до печери ВДВ тихенько мовив:

— Але ж добрезну жахачку ми підлаштувати за допомогами жахомахшочого кошмаріону, га?

— Чудову-пречудову! — погодилася Софія. — Ви просто молодець!

Сни

Великий Дружній Велетень сидів у печері за височенним столом і виконував домашнє завдання.

Софія, поклавши ногу на ногу, сиділа неподалік на столі і спостерігала за ним.

Між ними стояла банка з єдиним добрим сном, упольованим того дня.

ВДВ старанно й ретельно виводив щось на аркуші паперу гігантським олівцем.

— Що ви там пишете? — спитала Софія.

— Щокожен сон мати на банці свою мекекетку, — пояснив ВДВ. — Бо як інакше я хутко знайду те, що мені потребельно?

— Невже ви й справді можете визначити, що то за сон, просто приклавши вухо до банки? — поцікавилася Софія.

— Я можете, — відповів ВДВ, не піднімаючи голови.

— Але як? По тому, як він гуде або дзижчить?

— Приблизново так, — підтвердив ВДВ. — Щокожен сон у світі звучати інакшою музикою. І мої величні вухастики могти читати цю музику.

— Під музикою ви маєте на увазі різні мелодії?

— Ні, не мелодії.

— А що ж ви тоді маєте на увазі?

— У кожного людського створінькала є своя музика. Я правий чи лівий?

— Правий, — погодилася Софія. — Багато музики.

— Інодіколи людські створінькала дуже-байдуже захопельні, коли чувати прекрасну музику. У них аж мурашки повзувати по спинозі. Я правий чи лівий?

— Правий, — підтвердила Софія.

— Отже, музика веде з ними розмову. Шле їм якусь звістину. Не думаю, що вони розуміють, про що ця звістина, але вони все одно її любити.

— Це справді так, — мовила Софія.

— Але завдячно моїм вухастикам, — вів далі ВДВ, — я могти не тільки чути музику сонів, а й розуміти її.

— Що означає розуміти? — спитала Софія.

— Я могти її читати, — пояснив ВДВ. — Вона зі мною розмовляти. Це як інакша мова.

— Мені доволі нелегко в це повірити, — зізналася Софія.

— Можу закласти собі парі, що ти не віриш і в зоряних джмелясиків, — мовив ВДВ, — і в те, що вони прилітати до нас із зірок.

— Звичайно, не вірю, — відповіла Софія.

ВДВ прискіпливо глянув на неї своїми величезними очиськами.

— Я мати надіяло, що ти мене вибачиш, — мовив він, — якщо я сказати, що людські створінькала вважають себе дуже-байдуже розумнявими, хоч насправді це не так. Майже всі вони недалековатні й тупискляві.

— Я перепрошую, — трохи образилася Софія.

— Справа в