ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

Софія й собі пильно втупилася в банку і вигукнула:

— Ой, я теж бачу! Там щось ворушиться!

— Звичайно, що ворушиться, — озвався ВДВ. — Ти бачувати жахомахнющого жахомастика.

— Але ж ви казали, що сни невидимі.

— Вони невидимі, допоки їх не зловляти, — пояснив ВДВ. — Після цього вони вже не такі невидимі. Ми ж бачуємо його дуже-байдуже чіткаво.

Софія змогла розгледіти в банці невиразні червоняві обриси напівпрозорої істоти, подібної на суміш газової бульки і драглистого пухиря. Ця суміш постійно рухалася, люто борсаючись і змінюючи форму.

— Він б’ється об стінки! — вигукнула Софія. — Хоче вирватись! Зараз розірветься!

— Що кошкомарніший сон, то він лютіший, коли його ув’язнити, — відповів ВДВ. — Він поводитись, як дика звіротка. Як звіротка лютезна, то зчинить у клітковині жахнячий розґвалтіяш. А якщо чемнява, як кукурзулька чи підгузник, то сидітиме цить-цитьно. Те саме і з сонами. От як з цим жахомастиком. Бачувати, як він бити себе об скло!

— Аж страшно дивитися! — зіщулилася Софія.

— Я б не хотіти бачувати його темрявої ночі, — зізнався ВДВ.

— Я теж! — погодилася Софія.

ВДВ заходився ховати банки назад у валізу.

— Це все? — здивувалася Софія. — Ми вже йдемо?

— Мене так змедузлив цей жахомастик, — відповів ВДВ, — що я дуже-байдуже роздвоївся. Сонополюванення на сьогодні себе закінчити.

Невдовзі Софія вже сиділа в кишені його камізельки, а ВДВ щодуху мчав додому. Коли вони нарешті виринули з туману і знову опинилися на розпеченому жовтому пустищі, то побачили, що всі велетні лежали покотом на землі і міцно спали.

Жахомастик для Тілогриза 

— Перед тим, як гасати учвал на полюванення за людськими створінькалами, велетні завжди мають зо п’ять десяточків дрімот, — повідомив ВДВ. Він ненадовго спинився, щоб Софія могла краще все роздивитися. — Велетні сплявати тільки часвідчасно, — додав він. — Багато рідше, ніж людські створінькала, які обожнюють налягти на подушку. Тобі колись приходити в голову, що людське створінькало, якому півсотинки років, майже двадцять із них просплявало?

— Мушу зізнатися, що такого мені ще ніколи в голову не приходило, — визнала Софія.

— А ти дозволяваеш, щоб у неї хоч щось приходило? — спитав ВДВ. — Уяви собі, прошу ласка, що людське створінькало, якому півста років, спляває як убитий двадцять років, і навіть не уявляє, що з ним відбуватися! Нічого не робить! І навіть не думає!

— Цікава думка, — мовила Софія.

— Ото ж бо й воно, — сказав ВДВ. — Бо я намагатися тобі втовкмачити, що людське створінькало, котре казати, що йому п’ятдесят, насправді має тільки тридцять.

— А я? — спитала Софія. — Мені вісім років.

— Ні, не вісім, — заперечив ВДВ. — Мовлятка й діти спливають половину часу, отже, тобі лишень чотири.

— Мені вісім, — наполягала Софія.

— Ти можеш думати, що тобі вісім, — стояв на своєму ВДВ, — але ти лише чотири роки свого живота була з розплющеними очима. Тобі тільки чотири і не кулькай. Такі маніпупсічні сплявчики, як ти, не могти сперечатися з такими старовійшими велетнями, як я, бо я на кількасот років старший за тебе.

— А скільки велетні сплять? — поцікавилася Софія.

— Вони ніколиво не гаяти зайвого часу на спаняття, — відповів ВДВ. — Дві-три години цілком достатньо.

— А скільки ж ви спите?

— Ще меншіше, — сказав ВДВ. — Я сплявати тільки після дощечки в четвер.

Софія, визираючи з його кишені, оглянула дев’ятьох сплячих велетнів. Вони тепер мали ще безглуздіший вигляд, ніж коли не спали. Почвари незграбно порозлягалися на жовтому пустищі, займаючи своїми тілами площу завбільшки з футбольне поле. Більшість лежали горілиць, широко роззявивши гігантські пащеки, і хропіли потужно, як трактори. Стояв жахливий рокіт.

Раптом ВДВ аж підстрибнув.

— Пузеро жабурястиків! — вигукнув він. — Мені буцнула в голову фантрасмічна ідея!

— Можете розповісти? — запитала Софія.

— Зачекавай! — крикнув він. — Не бігуй поперед дядька в Туркеччину! Зараз побачиш, що я зробити!

Він щодуху помчав до печери, а Софія міцно вчепилася за верх його кишені. ВДВ відкотив убік кам’яну брилу й забіг у печеру. Був надзвичайно збуджений і рухався дуже швидко.

— Сиди в кишені, моє бджілов’ятко, — мовив він. — Ми разом робити цю сяйну плескобанію.

Він відклав сачок, але валізи з рук не випускав. Тоді метнувся углиб печери і схопив свою довжелезну сурму, яка була з ним, коли Софія вперше побачила його в своєму селі. Тримаючи в одній руці валізу, а в другій сурму, ВДВ вибіг з печери.

«Цікаво, що він задумав?» — дивувалася Софія.

— Гарнюньо вистромлявай голову і за пару незабарів усе побачиш, — порадив він.

Наблизившись до сплячих велетнів, ВДВ уповільнив ходу. М’яко, навшпиньки почав підкрадатися до бридких гігантських сплюхів-хропунів. Проминув Угорлоковтача, Кровопопивача, М’ясопоглинача, Дітопожирача і спинився біля Тілогриза. Показав пальцем на нього, по-змовницьки глянув на Софію і підморгнув їй.

Ставши навколішки, ВДВ тихенько відчинив валізу і видобув з неї банку із жахомастиком.

Софія відразу все збагнула. «Оввя, — подумала вона. — Це ж дуже небезпечно».

Вона присіла так, що тепер з кишені виднілися тільки її маківка і двоє очей, і була готова в разі якоїсь халепи знову пірнути вниз.

Вони підійшли на відстань трьох метрів до мармизи Тілогриза, гучне хропіння якого було просто нестерпне. Між його роззявленими губиськами постійно надувалася велика бульбашка слини, що потім лускала і заливала йому всю пащеку.

ВДВ з надзвичайною обережністю відкрутив покришку банки і нахилив її так, що вертлявий і в’юнкий жахомастик нюркнув у широкий отвір довжелезної сурми. Тоді приклав другий кінець сурми собі до вуст і скерував її прямісінько на морду Тілогриза. Набрав повні груди повітря, роздув щоки і дмухнув — пуф!!!

Софія побачила, як блідо-червоний спалах жахомастика шугонув по мармизі велетня, на якусь частку секунди зависнув над нею і — зник. Здавалося, ніби його засмоктало в ніздрі, але все сталося так швидко, що Софія мало що й збагнула.

— Нам треба швидко накувати звідси п’ятами, — прошепотів ВДВ, відбіг на сто чи двісті метрів, зупинився і низько-низько припав до