ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль
ВДВ завзято потрусив пляшкою. Блідо-зелена рідина зашипіла й забулькала. Вій витяг корок і зробив кілька гучних ковтків.
— Солодкішно й сливественно! — вигукнув він. — Я це обожнювати!
Якийсь час Великий Дружній Велетень стояв непорушно, а на його обличчі з’явився вираз абсолютного блаженства. Аж ось раптом наче розверглися небеса — пролунав неймовірно голосний і непристойний звук, від якого, наче від чворохкання грому, повідлунювали всі стіни і забряжчали всі банки на полицях. Але найдивніше сталося тоді, коли велетень, наче від вибухової хвилі, ракетою шугонув угору.
— Гопа-ля! — заволав він, знову опустившись на землю. — Ось що таке свистопуркання! Пуркнув, фуркнув і приземлився!
Софія розреготалася. Просто не могла стримати сміх.
— А тепер спробувай сама! — запропонував ВДВ, повертаючи до неї горло величезної пляшки.
— Може, у вас є якась чашка? — запитала Софія.
— Жоднавих чашок. Тільки пляшка.
Софія відкрила рота, і ВДВ дуже обережно влив їй трішечки шумбурбульки.
О, яка ж то була розкішна річ! Солодка й освіжуюча. Наглій мав смак ванілі й вершків з тонким присмаком сливи й малини. І бульбашки були пречудові. Софія відчула, як вони весело стрибали й лускалися у неї в животі. Це було дивовижне відчуття. Справді солодкішне й сливественне. Так, ніби сотні крихітних діток босоніж танцювали там джиґу, лоскочучи її пальчиками своїх ніжок!
— Як чудово! — вигукнула вона.
— Зараз побачиш! — мовив ВДВ і заляскав вухами.
Софія відчула, як бульбашки в її животику опускаються все нижче й нижче, і раптом... пролунав дзінкий вибух, неначе зазвучали сурми, від музики яких усе довкола теж задзеленчало і загриміло.
— Браво! — заволав ВДВ, розмахуючи пляшкою. — Дуже-байдуже добре для припочатку! Нумо ще ковтанемо!
Подорож у Країну Снів
Коли ця божевільна шумбурбульна забава закінчилася, Софія знову вмостилася на величезному столі.
— Ти тепер чуєшся кращіше? — поцікавився Великий Дружній Велетень.
— Набагато краще, дякую, — зізналася Софія.
— Коли мені медузно, — сказав ВДВ, — кілька ковтків шумбурбульки повертати мені скочилясний настрій.
— Це було так класнючо! — сказала Софія.
— Цибато! Фантрасмічно! Гиготично! — додав ВДВ і пішов у другий кінець печери, щоб узяти свій сачок-сонолов. — Я зараз бути гасати учвал, — повідомив він, — щоб напіймати для своєї колекції нових стріблястих сонів. Я роблю це щокожного дня без вихідних. Хотіти піти зі мною?
— Ні-ні, красненько дякую! — сказала Софія. — Не хочу трапити на очі усім тим велетням!
— Я тебе заховати в кишеню камізельки і тебе ніхто не побачує, — сказав ВДВ.
Перш ніж Софія встигла щось сказати, він узяв її зі столу й запхав у кишеню камізельки. Там було цілком достатньо місця.
— Чи ти хотіти мацюпусюсічну дірочку, щоб підглядати з неї, — запитав він.
— А тут уже є одна, — сказала дівчинка.
Вона знайшла в кишені невеличку дірочку, через яку було зручно за всім спостерігати. Вона бачила, як ВДВ нахилився й наскладав у свою валізу порожніх скляних банок. Тоді замкнув валізу, взяв її в одну руку, а другою підхопив жердину з сачком і подався до виходу з печери.
Вийшовши надвір, ВДВ одразу помчався по жовто-гарячій пустелі з синіми скелями й засохлими деревами, де тинялися інші велетні.
Софія, сидячи навпочіпки в кишені, не відводила очей від маленької дірочки. Відстань до велетнів скорочувалася.
— Не дихвай! — прошепотів їй ВДВ. — Схрести пальцівки! Ми йдемо! Зараз ми прослизати повзко велетнів! Ти бачувати оте найближчіше до нас одоробло?
— Бачу, — прошепотіла тремтячим голосом Софія.
— Це найжахлючіший з усівох. І найбільшучіший. Це Тілогриз.
— Я й чути про нього не хочу, — прошепотіла Софія.
— Він майжево шістнадцять метрів заввишки, — тихенько повідомив ВДВ, не стишуючи ходи. — Він ковтати людські створінькала, мов цукор-рафінадик, по три-чотири наразиво.
— Ви мене змушуєте нервувати, — простогнала Софія.
— Я й сам нервовити, — прошепотів ВДВ. — Я завжди стрибувати, як клоник-цвіркурець, коли поблизу бути Тілогриз.
— То обійдіть його, — почала благати Софія.
— Не могти, — відповів ВДВ. — Він гасати удвічно швидше за мене.
— Може, вернемося назад? — запропонувала Софія.
— Ніколиво! — заперечив ВДВ. — Якщо вони бачувати, що я тікати, то побіжать за мною і жбурляватимуть каміння.
— Але їсти вас вони не будуть? — спитала Софія.
— Велетні ніколиво не гризти інших велетнів, — відповів ВДВ. — Вони можуть битися й сваритися між собою, але ніколиво не гризають одне одного. Людські створінькала їм смакотніші.
Велетні вже помітили ВДВ і пильно стежили, як він трюхикає. Він намагався обійти їх стороною, з правого боку.
Крізь дірочку в кишені Софія побачила, що Тілогриз неквапно рушив їм навперейми, наближаючись до того місця, куди мав іти ВДВ. Інші велетні незграбно плигали вслід за ним. Софія нарахувала всього дев’ятеро велетнів, серед яких був і Кровопопивач. Вони нудилися й не знали, чим зайняти себе до настання темряви. Ліниво й загрозливо велетні рушили до ВДВ.
— А ось і наш ліліпупсик! — рявкнув Тілогриз. — Гей, ліліпупся! Куди це ти поспіхайливо швиндячиш? — Він простяг своє довжелезне лаписько й ухопив ВДВ за волосся. ВДВ не пручався. Він просто спинився і мовив:
— Будь ласка, Тілогризе, відпусти моє волосиння.
Тілогриз забрав свою руку й відступив на крок.
Інші велетні оточили їх в очікуванні розваги.
— Ну, що, мала курдуплянка! — гарикнув Тілогриз. — Ми всі хотіти знати, куди це ти гасати учвал щокожного дня. Хіба ти не знати, що до настання темрявості гасати учвал не можна. Людські чворіння можуть легкаво тебе побачувати, і тоді вони почнуть полюванення на нас. А ми ж цього не хотіти, правда?
— Авжежно не хотіти! — проревіли решта велетнів. — Назад у печерицю, ліліпупся!
— Я не гасати до людських створінькал, — повідомив ВДВ. — Я йти в інші місцята.
— А я думати, — мовив Тілогриз, — що ти ловляєш людські чворіння, щоб тримати їх як домашні твареники!
— Це правдина! — вигукнув Кровопопивач. — Я сам чувати, як він базікалачкав з одним таким твареником у печериці!
— Будь ласка, можеш обшукувати мою печерицю, — озвався ВДВ. — Кожен кутасик, камарок і капелок. Там нема ані людських створінькал, ані їхніх стручків.
Софія принишкла в кишені ВДВ, як
