Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

— Правду кажучи, наступного тижня я не зможу зробити вам укол. Дефіцит! Постачання припинено! Кінець!

— Господи… але ж… мій діабет…

— Жодних засобів, месьє бургомістре. Хіба що…

— Хіба що щó, Мадемуазель Марсель? Кажіть! Я готовий на все.

— Хіба що ви дасте мені продуктові картки. Я зможу обміняти їх на ваші ліки.

У голосі бургомістра зазвучала паніка.

— Це неможливо… за мною стежать… за останні тижні населення села надто зросло… самі знаєте чому… я не можу просити більше, не привернувши уваги гестапо до нас… це… це впаде на нас… На нас усіх!

— Візьміть ватку і міцно притисніть. Ще міцніше!

Дозоляючи так бургомістрові, вона підійшла до мене, швидко й тихо шепнула у прочинені дверцята:

— Візьми ключі з його пальта, тільки не в шкіряному футлярі, а зв’язку на металевому дроті.

Мені здалося, що я недочув. Вона, либонь, здогадалась? Бо крізь зуби додала:

— Ворушися, чорт забирай!

Вона повернулася, щоб накласти бургомістрові пов’язку, тоді як я навпомацки звільнив його від в’язки ключів.

Коли відвідувач пішов, вона випустила мене з шафи й відіслала в льох, а сама зникла в темряві.

Наступного дня рано-вранці отець Понс прийшов нас попередити:

— Бойова тривога, Мадемуазель Марсель, з мерії викрали продовольчі картки.

Вона потерла руки.

— Он як! І в який спосіб?

— Грабіжники зачепили гачком віконниці й розбили вікно.

— Ти диви! Бургомістр знівечив власну мерію?

— Що ви хочете сказати? Що він сам украв…

— Ні, це зробила я. З його ключами. Але коли сьогодні вранці я поклала їх у його поштову скриньку, то була певна, що він симулюватиме пограбування, аби не запідозрили його самого. Що ж, месьє Понс, тримайте картки. Це ваша пачка.

І хоча Мадемуазель Марсель була сварливою і нездатною усміхатися, в її очах виблискували вогники радості.

Вона легенько підштовхнула мене в плечі.

— Що ж, тепер ти можеш іти з отцем!

Залишалося тільки скласти речі, зібрати мої фальшиві документи, вислухати ще раз історію мого несправжнього життя, тож до школи я прибув, коли учні обідали.

Жовта вілла розляглася, немов гігантська кицька, що згорнулася калачиком на вершині пагорба. Кам’яні лапи ґанку вели до пащі — входу, колись пофарбованого в рожевий колір, де витерті канапи витягнули язики сумнівної чистоти. На другому поверсі два великі засклені віконні прорізи, наче опуклі повіки, вирізнялися на будівлі, пильно стежачи за тим, що діється на подвір’ї, між загорожею і платанами. На даху два мансардні балкони, що наїжилися кованим залізом, нагадували вуха, а будівля їдальні закручувалася з лівого боку хвостом.

Від «жовтого» на віллі залишилася хіба що назва. Століття бруду, дощів, руйнування і плям від м’ячів, що їх діти шпурляли об тиньк, пошкодили, а потім посмугували її хутро, тепер воно стало тьмяно-рудим.

— Ласкаво просимо на Жовту віллу, Жозефе, — мовив отець Понс. — Це — твоя школа і твій дім на майбутнє. Тут три категорії учнів: екстерни, які повертаються на обід додому, напівпансіонери, які опівдні тут обідають, і пансіонери, які тут мешкають. Ти будеш пансіонером, я покажу тобі твоє ліжко й шафку в дортуарі.

Я замислився про ці невідомі мені поняття: екстерни, напівпансіонери й пансіонери. Мені подобалося, що це не лише класифікація, а й ієрархія. У такий спосіб я одразу ж потрапив у вищий клас. Позбавлений цими останніми днями «шляхетності», я радів, що набув цю додаткову відзнаку.

У дортуарі я був у захопленні від знайомства з моєю шафкою — у мене ніколи не було шафки, — тож, розглядаючи ці порожні полички, я мріяв про численні скарби, які я на них поставлю, не думаючи, що наразі я міг сюди покласти лише два використані трамвайні квитки.

— А тепер я покажу тобі твого хрещеного. На Жовтій віллі кожен пансіонер перебуває під опікою когось більшого. Руді!

Отець Понс кілька разів безуспішно гукнув «Руді». Вихователі луною повторили це ім’я. А тоді загукали учні. Нарешті, після якогось нестерпно тривалого часу, протягом якого вся школа стала дибки, з’явився довгоочікуваний Руді.

Обіцяючи для опіки когось «більшого», отець Понс не обманював: Руді був нескінченним. Він був настільки витягнутим угору, наче його підвісили на нитці, захованій за його сутулими плечима, тоді як його руки й ноги висіли в порожнечі, безвільні, наче вивихнуті, а голова хилилася вперед, важка, наділена надто рудим, неймовірно густим і надміру жорстким волоссям, що ніби дивувалося своїй присутності на ній. Він наближався повільно, немов вибачаючись за свій гігантський зріст, мов безпечний динозавр, що готовий сказати: «Не хвилюйтеся, я чемний, я їм лише траву».

— Так, отче, — мовив він низьким, але м’яким голосом.

— Руді, це Жозеф, твій хрещеник.

— Ні, отче, ні, це не дуже хороша ідея.

— Жодних заперечень.

— Схоже, він хороший хлопець… і на таке не заслуговує.

— Доручаю тобі показати йому школу й ознайомити з правилами.

— Мені?

— Оскільки тебе часто карають, ти, гадаю, знаєш їх краще за будь-кого іншого. Після другого дзвінка проведеш свого хрещеника у клас наймолодших.

Отець Понс зник. Руді роздивлявся мене, наче купу полін, що їх він має тягти на спині, а тоді зітхнув.

— Як тебе звуть?

— Жозеф Бертен. Мені шість років. Я народився в Антверпені, мої батьки померли від іспанського грипу.

Він підвів очі до неба.

— Не розповідай усе, як завдання, зачекай, доки поставлять запитання, якщо хочеш, щоб тобі повірили.

Розсерджений своєю незграбністю, я скористався порадою графині й одразу перейшов у наступ:

— Чому ти не хочеш бути моїм хрещеним?

— Тому що в мене погане око. Якщо в сочевиці буде один камінець, він потрапить мені. Якщо якийсь