Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

стілець має поламатися, то саме піді мною. Якщо літак падає, то саме на мене. Я — невдаха і приношу нещастя. У день мого народження тато втратив роботу, а мама почала плакати. Якщо ти доручиш мені доглядати якусь рослину, вона зачахне. Якщо даси покататися на велосипеді, він також гавкнеться. У мене пальці смерті. Коли мене бачать зорі, вони тремтять. А місяць тримається насторожі. Я — всесвітнє лихо, помилка, катастрофа, ходяче нещастя, справжнісінький шлемазл.

Що більше він нарікав, переходячи під впливом емоцій від глухого до високого тону і навпаки, то більше я корчився від сміху. Нарешті я запитав:

— А євреї тут є?

Він завмер.

— Євреї? У Жовтій віллі? Жодного! Ніколи! Чому ти про це запитуєш?

Руді схопив мене за плечі і втупився поглядом.

— А ти, Жозефе, єврей?

Він допитливо й суворо дивився на мене. Я знав, що він випробовує мою холоднокровність. За цим строгим поглядом прозирало благання: «Збреши як слід, будь ласка, видай гарну брехню».

— Ні, я не єврей.

Заспокоївшись, він ослабив свою хватку. Я вів далі.

— Зрештою, я навіть не знаю, що це таке — єврей.

— Я теж ні.

— А які вони, ті євреї, Руді?

— У них гачкуватий ніс, банькаті очі, обвисла губа і відстовбурчені вуха.

— Кажуть навіть, що в них замість ніг копита і між сідницями хвіст.

— Варто б побачити, — сказав Руді з серйозним виглядом. — Утім, у наш час єврей — це, власне, хтось, на кого полюють і кого заарештовують. Тож дуже добре, що ти не єврей, Жозефе.

— Добре також, що ти теж не єврей, Руді. Та краще не говорити на ідиш і замість невдаха не казати шлемазл.

Він здригнувся. Я усміхнувся. Кожен збагнув таємницю іншого, відтепер ми могли бути спільниками. Щоб закріпити нашу угоду, він змусив мене виконати складну комбінацію за участю пальців, долонь і ліктів, а на додачу плюнути на землю.

— Ходімо, огляньмо Жовту віллу.

Руді цілком природно вмостив мою долоньку у свою теплу здоровенну п’ятірню і так, немовби ми завжди були братами, відкрив мені світ, де я мав провести свої наступні роки.

— Скажи-но, — промимрив він, — ти не вважаєш, що в мене голова жертви?

— Усе зміниться, якщо ти навчишся користуватися гребінцем.

— А мій дивний вигляд? Ти ж помітив мій дивний вигляд? У мене ноги, як баржі, і вальки замість рук.

— Бо вони виросли швидше, ніж усе інше, Руді.

— Я швидко збільшуюся, я розростаюся! Невелике щастя в тому, що я перетворююся на мішень.

— Високий зріст викликає довіру.

— Що-що?

— І приваблює дівчат.

— Ха… ти хочеш сказати, що треба бути чортовим шлемазлом, аби вважати самого себе шлемазлом!

— Тобі бракує не успіху, Руді, а мізків.

Отак почалася наша дружба: я одразу ж узяв мого хрещеного під свій захист.

У першу неділю отець Понс викликав мене у свій кабінет о дев’ятій годині ранку.

— Мені дуже прикро, Жозефе, але я хотів би, щоб ти пішов на месу разом з усіма дітьми пансіону.

— Добре. А чому вам прикро?

— Тебе це не шокує? Ти ж підеш до церкви, а не до синагоги.

Я пояснив йому, що мої батьки до синагоги не ходили, підозрюю, вони навіть не вірили в Бога.

— Це несуттєво, — підсумував отець Понс. — Вір у що хочеш, у Бога Ізраїлю, у Бога християн або в ніщо, але тут поводь себе, як усі. Ми підемо до церкви в село.

— А каплиця в глибині саду?

— Вона тепер не діє. До того ж, я хочу, аби село знало всіх овечок мого стада.

Я побіг у дортуар, щоб підготуватися. Чому думка про участь у месі так мене схвилювала? Напевно, тому, що я відчував: бути католиком дуже корисно, це мене захистить. Більше: це зробить мене нормальним. Наразі бути євреєм означало мати батьків, нездатних мене виховувати, мати ім’я, яке краще змінити, постійно контролювати емоції та брехати. І що в цьому доброго? Мені дуже захотілося стати малим католиком-сиротою.

Ми спустилися в Шемле, одягнені в сині сукняні костюми, вишикувані за зростом від вищого до нижчого в два ряди, крокуючи під пісню скаутів. Біля кожного помешкання нас зустрічали доброзичливими поглядами. Нам усміхалися. Дружньо махали руками. Ми були частиною недільної вистави: сироти отця Понса.

Лише Мадемуазель Марсель, що стояла на порозі своєї аптеки, була готова, здавалося, вкусити. Коли наш священик, який замикав ходу, порівнявся з нею, вона не змогла втриматися від бурчання:

— Дорога до «обробки мізків»! Годуйте їх своїм дурманом! Дайте їм їхню дозу опіуму! Гадаєте, ви робите їм краще, але ці ліки — отрута! Особливо релігія!

— Добридень, Мадемуазель Марсель, — з усмішкою відповів отець Понс, — гнів робить вас дуже гарною, зрештою, як щоразу в неділю.

Вражена компліментом, вона зі злістю сховалася у своїй крамничці і зачинила двері так різко, що замалим не розбила на них дзвоник.

Наша група минула портал, прикрашений скульптурами, що викликáли сум’яття, і я вперше відкрив для себе церкву.

Оскільки Руді мене попередив, я знав, що треба вмочити два пальці в кропильницю, намалювати знак хреста на грудях, а тоді на мить уклякнути в центральному проході. Йдучи слідом за тими, що були попереду, і відчуваючи штовхання тих, що йшли позаду, я з жахом бачив наближення своєї черги. Я боявся, що тільки-но торкнуся свяченої води, як у цих стінах пролунає голос, що гнівно закричить: «Це не християнська дитина! Нехай вийде! Він єврей!», але натомість відчув, як від дотику вода сколихнулася, огорнула мою руку і піднялася, прохолодна й чиста, по пальцях угору. Підбадьорений, я старанно вивів на своєму торсі абсолютно симетричний хрест, а тоді