Жінка у білому - Вилки Коллінз

— Англійці й німці, — обурено заявив він, — завжди паплюжили італійців, буцім ті нездатні займатися серйозною музикою. Ви, англійці, постійно твердите про свої ораторії, а німці — про свої симфонії. Чи ви забули й чи вони забули про мого безсмертного друга й краянина Россіні? Хіба «Мойсей у Єгипті» не божественна ораторія, яку чомусь грають на сцені замість того, щоб шанобливо виконувати в концертній залі? А що таке увертюра до «Вільгельма Телля», як не симфонія, тільки по-іншому названа? А ви чули, як звучить «Мойсей у Єгипті»? То, може, прослухаєте оце.. і оце... і оце? Хіба не скажете ви, що ніколи й нічого божественнішого та величнішого не створював ніхто із смертних?..

І, не чекаючи, що я скажу схвального чи заперечного, пильно весь час дивлячись мені у вічі, він загримотів по клавіатурі й заспівав у нестримному захваті розкотистим голосом, зупиняючись лише для того, щоб несамовито оголосити назву наступного музичного уривка:

— «Хор єгиптян у тьмі кромішній», міс Голкомб!.. «Речитатив Мойсея перед скрижалями із заповідями»... «Молитва ізраїльтян при переході через Червоне море»... Ага! Ага! Хіба це не висока, хіба не божественна музика?..

Рояль ходив ходором під його могутніми руками, чайні чашки бряжчали на столі, а він виводив мелодію своїм дужим басом, відбиваючи такт величезним ножищем.

Було щось жахливе, щось люте й диявольське в його бурхливому захопленні власними співами і грою, в торжестві, з яким він спостерігав справлене на мене враження, тоді як я все далі й далі відступала до дверей. Нарешті я звільнилася — не власними зусиллями, а завдяки втручанню сера Персіваля. Він одчинив двері їдальні й сердито гукнув:

— Що це за пекельний гуркіт?

Граф миттю підвівся з-за рояля.

— Гай-гай! Де з'являється Персіваль, там кінчається гармонія та мелодія, — сказав він. — Муза музики, міс Голкомб, покидає нас у відчаї, тож мені, старому, гладкому менестрелю доведеться видихнути решту свого ентузіазму на вільному повітрі!

Він величаво вийшов на веранду й, заклавши руки в кишені, знов почав наспівувати «Речитатив Мойсея» — тільки вже стиха.

Я чула, як сер Персіваль погукав його з вікна їдальні. Але він не звернув на це уваги, мовби затявся нічого не чути. Довгождана спокійна розмова між ними все ще відкладалась, усе мусила чекати, поки то граф зволить та ще й забажає поговорити.

Від тієї хвилини, коли вийшла його дружина, він затримав мене у вітальні майже на півгодини. Де ж вона була й чим займалася в цей проміжок часу?

Я пішла нагору, щоб дізнатися про це, але не дізналася нічого. Спитала Лору — вона нічого не чула. Ніхто не турбував її, ніякі шовки не шелестіли ні в передпокої, ні в коридорі.

Була вже без двадцяти хвилин дев'ята. Я пішла до своєї кімнати по щоденника, вернулась і посиділа з Лорою, то записуючи свої думки, то розмовляючи з нею. Ніхто не підходив до нас близько, нічого не трапилось. Ми просиділи вкупі до десятої години. Тоді я підвелася, сказала їй підбадьорливі слова й побажала на добраніч. Вона знов замкнулась на ключ, після того як ми умовились, що завтра вранці, перш ніж будь-куди йти, я перевідаю її.

Мені ще треба було дописати кілька речень у своєму щоденнику, перш ніж самій лягти спати. Попрощавшися з Лорою, я востаннє за цей сповнений тривог день зійшла до вітальні — просто аби показатись, вибачитись і піти спати на годину раніше, ніж звичайно.

Сер Персіваль і граф із дружиною сиділи там усі троє. Сер Персіваль позіхав у кріслі, граф читав, а мадам Фоско обмахувалась віялом. Дивно, що обличчя в неї аж пашіло. Адже вона ніколи не страждала від спеки, а цього вечора, безперечно, таки страждала від неї.

— Боюсь, графине, що ви почуваєтеся гірше, ніж звичайно? — спитала я.

— А я щойно хотіла сказати вам те саме, — відповіла вона. — Ви такі бліді, дорогенька.

«Дорогенька»! Це вперше вона звернулася до мене так по-панібратськи! Коли вона вимовляла ці слова, на її обличчі грала зухвала посмішка.

— У мене одна з моїх докучних мігреней, — холодно відповіла я.

— Он як? Це, мабуть, від того, що ви не гуляли сьогодні. Прогулянка перед обідом була б вам дуже корисна.

Вона з якимось дивним притиском вимовила слово «прогулянка». Чи не помітила вона, часом, як я виходила? Та дарма, листи в надійних руках Фанні.

Ходімо покуримо, Фоско, — сказав сер Персіваль, підводячись і кидаючи ще один нерішучий погляд на свого друга.

— Залюбки, Персівалю, — коли дами підуть спати, — відказав граф.

— Даруйте, графине, якщо я покажу вам приклад і піду спати перша, — сказала я. — Єдині ліки від такого болю голови, як у мене, — це сон.

Я попрощалась. Коли я тисла руку цій жінці, з обличчя її все не сходила та зухвала посмішка. Сер Персіваль не звернув на мене ніякісінької уваги. Він нетерпляче поглядав на мадам Фоско, але та зовсім не збиралася йти разом зі мною. Граф, заховавшись за своєю книжкою, всміхався сам до себе. Нова завада постала перед тією спокійною розмовою з сером Персівалем — нею цього разу була графиня.

IX

19 червня

Коли нарешті я замкнулась у своїй кімнаті, то розкрила щоденника й наготувалася дописати недописане за сьогоднішній день.

Добрих десять хвилин я сиділа з пером в руці, обдумуючи події за останні дванадцять годин. Коли ж нарешті взялася за своє писання, то відчула, що силую себе це робити. Досі зі мною такого не бувало. Попри всі мої зусилля зосередитись на подіях дня, думки мої з незбагненною наполегливістю знай верталися до сера Персіваля з графом. Замість триматися щоденника увага моя все линула до їхньої таємної розмови, що цілий день відкладалася і мала ось-ось відбутись у самотинній тиші ночі.

Через цей суперечливий стан моєї душі я ніяк не могла змусити себе пригадати те, що відбувалося з самого ранку. Не було іншої ради, як закрити щоденника й відійти на часину від нього.

Відчинивши двері зі спальні в будуар, я вийшла туди й зачинила за собою двері, щоб протяг, бува, не загасив свічки на моєму туалетному столику в спальні. Вікно будуара було розчинене навстіж, і я підійшла до нього без ніякого особливого наміру — просто виглянути в ніч.