Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен
— Він погодиться,— сказала Анна.
І я мало не запитав: «На що? На що він погодиться?» Бо в цю хвилину зовсім забув, навіщо розповів Анні про ту історію, навіщо дав їй фотокопії, навіщо вона показала їх братові. Забув, що все воно мало певну мету. Але тепер згадав і запитав її:
— Ти його переконала?
— Ні.— Вона повільно похитала головою.— Ні, я нічого не казала. Просто дала йому ті папери. І він зрозумів.
— І що?
— Я вже казала тобі. Він пильно подивився на мене й мовив: «Ти…» Отак, як оце я. А я йому: «Адаме, не кажи так, не треба, Адаме, не треба!» — «Чому?» — запитав він. «Бо я люблю тебе,— кажу,— і його люблю, батька». А він усе дивиться на мене, тоді каже: «Любиш його!— А потім:— Та хай він буде проклятий!» Я закричала: «Адаме, Адаме!..» Але він одвернувся, пішов до спальні й зачинив за собою двері. Тоді я вийшла на вулицю і довго ходила сама поночі. Щоб стомитися й заснути. Три дні він не озивався. А тоді подзвонив, щоб я прийшла до нього. Я прийшла, і він віддав мені оце.— Вона кивнула на конверт з фотокопіями.— І звелів переказати тобі, що він згоден. Щоб ти все залагодив. І більш нічого.
— І того задосить,— сказав я.
— Авжеж,— мовила вона й рушила повз мене до дверей. Узялася за ручку, повернула її і розчинила двері. Тоді обернулася до мене й додала:— Авжеж, таки задосить.
І вийшла.
Та вже за порогом стала, тримаючись за одвірок.
— Одне прохання…— сказала вона.
— Яке? — спитав я.
— Зроби мені ласку,— відповіла вона.— Перш ніж пустити в діло оті… папери… покажи їх судді Ірвіну. Дай йому шанс. Принаймні шанс.
Я погодився.
Великий чорний «кадилак», тьмяно поблискуючи капотом під вуличними ліхтарями,— мені було видно це навіть із заднього сидіння,— тихо шурхотів своїми дорогезними шинами під гіллям дерев, що зеленіло молоденьким листячком, бо був уже початок квітня. Потім ми звернули на вулицю, де таких гарних, розлогих дерев ніколи й не бувало.
— Тут,— сказав я.— Отой будинок праворуч, одразу за бакалією.
Ласун спинив «кадилака» біля бровки лагідно, наче мати, що цілує свою любу дитинку на добраніч. Тоді оббіг його спереду, щоб відчинити дверці Хазяїнові. Та Хазяїн уже стояв на тротуарі. Я теж вибрався з машини й став поруч нього.
— Ось воно, це кубло,— мовив я і рушив уперед.
Бо ми прибули з візитом до Адама Стентона.
Коли я сповістив Хазяїна про те, що Адам Стентон прийняв його пропозицію і доручив мені залагодити справу, Хазяїн сказав:
— Так-так.— Тоді зміряв мене поглядом з ніг до голови і додав: — Ти просто-таки Свенгалі.
— Еге ж,— мовив я,— чистий Свенгалі.
— Я хочу побачитися з ним,— сказав Хазяїн.
— Спробую привезти його сюди.
— Сюди? — перепитав Хазяїн.— Та ні, я сам до нього поїду. Якого біса, це ж він робить мені послугу.
— Ну, ти ж начебто губернатор, хіба ні?
— Твоя правда, я таки губернатор,— сказав Хазяїн,— зате він — док64 Стентон. Коли поїдемо?
Я сказав, що їхати треба пізно ввечері, в інший час його не застанеш.
І ось ми приїхали пізно ввечері, зайшли в під’їзд занедбаного багатоквартирного будинку і рушили сходами нагору, натикаючись на дитячі коляски й вдихаючи дух капусти та пелюшок.
— Оце-то житло він собі знайшов,— зауважив Хазяїн.
— Атож,— погодився я,— і багато хто не може збагнути чому.
— Здається, я можу,— сказав Хазяїн.
А поки я міркував, може він це збагнути чи ні, ми зупинилися біля дверей, я постукав, зайшов і став перед незворушними очима Адама Стентона.
Якусь мить, поки за нами тихенько прослизав Ласун і я зачиняв двері, Адам і Хазяїн мовчки дивились один на одного. Потім я обернувся від дверей і сказав:
— Губернаторе Старк, це доктор Стентон.
Хазяїн ступив крок уперед і простяг руку. Не знаю, може, мені тільки здалося, але, перш ніж потиснути її, Адам начебто завагався. Та, певне, й Хазяїн це помітив, бо, коли Адам урешті подав йому руку, він, потискаючи її, раптом посміхнувся й сказав:
— Ну, бачите, друже, не такий я вже й страшний.
І тоді, їй-богу, Адам теж усміхнувся.
Потім я сказав:
— А це містер О’Шійн.
І Ласун перевальцем ступив уперед, простяг свою куцу кінцівку, на якій, мов набита рукавичка, теліпалася долоня, і, скрививши обличчя, завів:
— Д-д-ду… д-д-ду…
— Дуже приємно,— сказав Адам. Від погляду його не сховався відстовбурчений піджак під Ласуновою лівою рукою. І він обернувся до Хазяїна.— То оце і є один з ваших громил, про яких стільки говорять? — запитав, тепер уже явно без тіні усмішки.
— Та де в біса,— відказав Хазяїн.— Ласун носить його при собі як забавку. А загалом Ласун просто приятель. І за кермом йому нема рівних.
Ласун дивився на нього, мов собака, якого почухали за вухом.
Адам стояв і мовчав. Я вже був подумав, що зараз усе поламається. Та врешті Адам промовив з холодною чемністю:
— Може, сядете, панове?
Ми сіли.
Ласун нишком видобув з бічної кишені піджака грудочку цукру, вкинув її до рота й почав смоктати, від чого його захарчовані ірландські щічки ще дужче позападали, а очі блаженно затуманились.
Адам сидів, виструнчившись на краєчку старезного крісла, й чекав.
Хазяїн угруз у такому ж ветхому кріслі напроти й начебто не квапився починати розмову. Та нарешті сказав:
— Ну, доку, то яка ваша думка?
— Про що? — запитав Адам.
— Про мою лікарню.
— Гадаю, населення штату матиме з неї певну користь,— відказав Адам. Тоді додав: — А ви — певну кількість голосів.
— Голосів до цього не приплутуйте, друже,— сказав Хазяїн.— Щоб здобути їх, є багато інших способів.
— Та я розумію,— мовив Адам. Потім уділив Хазяїнові ще одну чималу дозу мовчанки.
Хазяїн якийсь час утішався нею, тоді заговорив знов:
— Атож, певну користь вона дасть. Одначе не дуже велику, якщо ви не візьмете діло в свої руки.
— Я не потерплю ніякого втручання,— сказав Адам і наче відкусив кінець речення.
— Не турбуйтеся, друже,— засміявся Хазяїн.— У крайньому разі я вас вижену, але не втручатимусь.
— Якщо це погроза,— мовив Адам, і в очах його спалахнув блідо-голубий