Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Підлужний — попереду, а за ним — решта, рухались слідом, та Андрій з відбитків підков зрозумів, що ворог чимсь занепокоєний. Відбитки вказували, що вони зупинялися, а це було помітно з численних вибоїн у деяких місцях. «Захвилювалися… Ото, дивись, і засідку вже готують, звісно, що литовці, ще й від підків їхніх коней відбиток інший залишають», — гарячково міркував Андрій і, розвернувшись назад, повів своїх козаків до місця зустрічі побіля переправи.
Тут уже збиралися роз’їзди вивідувачів Петра, і майже кожен десятник доповідав про зустрічі з литовськими розвідувачами. Сотенний дав наказ розміститися півколом напроти переправи і захищати перехід війська від можливого нападу. Укривши коней за купкою дерев, Підлужний з десяткою зробили засідку на відкритому узвишші. Попереду, окрім безконечної далини лісів, вони нічого не бачили, то й стерегли якесь узлісся. Вже минула обідня година, й Андрій знудьгувався пекучим сонцем і набридливим дзижчанням оводів. Узявши з собою Синьобока Мусія, поплазував далі, раз по раз припадаючи вухом до землі та вслухаючись у довкілля. Мусій тихцем плазував за Андрієм, довіряючись в усьому їхньому десятнику. Знайшли в густій траві місце з розкиданими навкруг трухлявими колодами і прилягли за ними. Андрій лежав, дивлячись вгору на літнє небо, яким велично пропливали нескінченні хмари, на очах змінюючи свої обриси та сплітаючись одна з одною. Згадав, що змалку любив лежати горілиць, милуючись небесними мандрівницями, а коли вже очі починали сльозитися, перевертався долілиць і ганявся друзкою за метушливими мурашками. Хотілося дізнатися, куди так поспішають ці маленькі істоти, але так і не міг збагнути…
Мусій штурхонув його під бік, кивнувши головою в бік похиленої старої берези. Андрій зняв з-поза спини лук, приклав до вух долоні і вловив побіля того старого дерева якийсь шелест. Він навіть рота розкрив: на стару березу вилазив оголений чоловік, самі лиш сідниці були замотані якимсь ганчір’ям. Удвох з Мусієм розглядали, як той чолов’яга ліз та й ліз усе вище на дерево, вправно тримаючись ногами за стовбур та підіймаючи тулуб руками.
— От вправний! Хто ж він такий і чому туди дереться? — шепнув на вухо Андрієві Мусій.
— Зараз дізнаємось, хай дереться… Як усе побачить, я його дістану звідси стрілою, а ти по боках дивись, тут таких шастає… — відповів Андрій.
Мусій повернувся в протилежний бік, повіривши Андрію, що він і сам впорається з ласим пхатися на дерево незнайомцем. Андрій не зводив очей з верхолаза, а той досягнув майже до верхів’я і в усі очі почав зирити в бік переправи. Видививши все, що йому було потрібно, почав хутенько спускатися донизу. Тятива аж бриніла під пальцями Андрія, які нервово посмикували за неї. Ще мить — і голий чолов’яга досягне землі, але цього якраз і чекав Андрій, він жалкував, що той звалиться з дерева і розіб’ється об землю, а їм він потрібний живим. Бринькнула тятива від випущеної стріли, й Андрій побачив, що вона дістала того місця, куди він і мітив. Оголений чоловік від поранення тільки злегка зойкнув, і хлопці почули, як він гупнув об землю. Завмерли, прислухаючись до звуків побіля дерева, та за якийсь час почули тільки одинокий стогін людини.
Схоже на те, що він одинак. Одним кидком добігаємо до того місця, пістолі в руках, — вирішив Андрій, і вони чимдуж кинулись до дерева.
Добігли до дерева й побачили чоловіка, що лежав під ним і, вигинаючись, намагався витягнути з сідниці зламану стрілу. Він зло поглянув на них, але зброї в руках не мав, тому безпорадно опустив голову. Андрій схопив одяг пораненого, і, взявши його попід руки, потягли не озираючись до своєї засідки на вгорку. Поранений був міцним чолов’ягою і висів на руках, не допомагаючи рухатися. Андрій з Мусієм зупинилися і, присівши, відсапувалися від важкої ноші, а поранений промимрив щось до них чужинською мовою, та хлопці здогадалися — води просить. З місця засідки їх помітили хлопці і прибігли на допомогу. Карпо П'ятинда з Олегом Стогнієм перехопили ношу, і вже невдовзі вони були разом з усіма.
Андрій наважився витягти наконечник стріли і, нагрівши кінчик ножа, копирснув ним рану, аж зашкварчало людське тіло. Литовець вигнувся в три погибелі, лаючи своїх ворогів, але два дебелих хлопці давили його до землі. Витягнувши злощасного наконечника, Андрій розірвав сорочку ворога на латки, переплів ними сідниці та обхопив довкола стану. Далі потрібно було його випровадити до сотника Петра Гусака, й Андрій доручив це зробити метикуватому Синьобоку та П’ятинді, жилавому козаку з Київщини.
Після обіду військо Кричевського, яке налічувало більше десяти тисяч вояків, було вже на лівому березі Прип’яті, і знову сотня Гусака йшла попереду, вибираючи шляхи для головного війська. Це були вже землі Білої Русі, й Андрій, вибравши місце для табору війська поблизу якогось містечка, вирішив дізнатися, чи були тут литовці. Промчали вулицями, тримаючись ближче до хатинок, бо посеред вулиці одна за одною стояли величезні калюжі. Люди без страху висипали з присадкуватих, чорних від часу хатинок, і хлопці, спішившись біля гурту людей, привіталися. Андрій здивувався, що ці люди не виявляли занепокоєння, і приязно поглядали на козаків, чекаючи від них слова.
— Добривечір, люди, вам! Козаки ми, від Хмельницького, може, чули? — звернувся Андрій, знявши шапку.
Як завжди, малеча першою обступила козаків, та їм було не до забавок. Розпитали, а чи не було тут литовців, і, приязно попрощавшись, заспішили оглянути місцевість.
Обігнувши
