Вітри сподівань - Володимир Кільченський
У гурті розсміялися, та вже всі по черзі встигли привітатися з Яремою.
— Що це ви серед ночі тут зібралися, з хати вигнали, чи як? — спитав Ярема хлопчаків.
Старший із них, махнувши в напрямку оболоні,[99] відповів:
— Коней випасаємо до світання, а там побіля них менші поглядають…
Збиралися виїжджати, і хлопчаки захоплено торкалися до боків коней, мацали упряж, хвалили козацькі кульбаки.
Після веселих вечорниць виїздити до табору зібралося з півтора десятка козаків, а решта залишилися скуштувати дівочих любощів, хоч на якусь мить на своїм віку бодай потримати дівочу долоню у своїх руках. Андрій знав, що більшість його товаришів роками не бачили дівок, і радів за них… Бо хтозна, яка в кого доля!..
Приїхавши до табору, тихцем прив’язали коней і підійшли до свого намету, та їздовий Трохим не спав, показав їм затишне ложе під возом, і побратими міцно поснули.
Сонце вже виглядало з-під верховіття дерев, коли їздовий розтормосив Андрія за плече і передав наказ сотенного Гусака збиратися з Яремою до Києва. Під’їхали до куреня сотенного, де вже стояло троє коней, готових у дорогу, а біля них вертівся Ярослав Мацкевич з десятки Василя Чепіги. Привіталися, і Ярослав сповістив друзів, що сотенний з двома десятниками намірились їхати в Київ помолитися. З намету вийшла старшина, одягнена в добротний козацький одяг. Хлопці вперше бачили своїх зверхників у такому святковому одязі й стояли купкою, не мовлячи ані слова.
— До Святої Софії ідемо, браття. Доки є час — помолитися потреба є… Багато гріхів на душах наших. З Богом! — мовив Петро Гусак і перший поставив ногу на стремено своєї Пави.
Всі швидко забралися в кульбаки і, помолившись у дорогу, виїхали з табору.
Була неділя, і в передмісті Києва було тихо, лиш де-не-де діловито поспішали підводи торгашів з крамом. Попереду їхав сотник Петро на своїй Паві, яка, немовби відчуваючи значимість сьогоднішнього виїзду, граційно вела за собою решту вершників. З Петром порівнялись Макар Пилипенко і Василь Чепіга. Андрій мимоволі замилувався трьома вершниками, які їхали попереду у святковому козацькому одязі й при повному озброєнні. У білих полотняних сорочках, смушевих шапках, а в Макара з Василем ще й звисали набік червоні шлики[100] з китайки.
Побіля Софіївського храму було багато люду, прочани скупчились біля воріт до святилища, а довкола стояли коні та багато возів, на яких сиділо по декілька дітей. Андрію було дивно бачити на возах велику кількість дітей, а старші вже позлізали на землю і влаштували цілі побоїща. Поміж возами та конями при конов’язі носилися один за одним дітлахи з палицями в руках, уявляючи себе козаками-розбишаками, а менші — щось викрикували і ледь не вистрибували з возів, немовби горобенята з гнізда.
До воріт храму під’їхала карета при двох конях, оздоблена на польський лад та ще й з маленькими віконцями на дверцятах. Люди шанобливо розступилися і карета в’їхала у своєчасно відчинену браму. Старшина спішилась і, повиймавши пістолі, прилаштувала їх у тороки при сідлі, залишившись при шаблях.
— Мацкевич з Яремою залишаться побіля коней, Підлужний піде з нами, як тямущий, бо в монастирі навчався! — наказав Петро Гусак.
— Хлопці, Богу молитися — скрізь дозволено, а казати молитву при Софії — це все одно, що перед самим Господом, — сказав хлопцям зніяковілий Андрій.
У цей час почувся дзвін Благовісту[101] на дзвіниці, що над брамою, і люди почали втягуватися на дворище храму. Всі шестеро козаків шанобливо поклали на груди хреста, а четверо з них пішли до святилища.
Козаки пройшли повз браму і зупинилися побіля арки, далі весь притвор був заповнений людом, і десь із самого святилища долинав поодинокий голос, що читав вранішні молитви. Андрію щось боляче тьохнуло під серцем, він зрозумів, що його старшина не побачить Нерушиму стіну із зображенням Богоматері Оранти, а чи побачить, а чи помолиться до святині всієї Русі, ще з часів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого? Попросивши в душі прощення у Господа, Андрій кивнув Макарові йти за ним і почав пробиратися поміж людьми, смиренно схиляючи голову перед тими, хто знаходив змогу давати дорогу четвірці козаків.
— Спаси вас Господи! — примовляв Андрій в усі боки, протискуючись далі.
Опинившись у самому святилищі, Андрій підняв голову і спершу закляк — прямо йому у вічі дивились зі смутком очі Богоматері. Він з дитинства знав цей образ, але уявити не міг, що людські руки могли витворити образ Матері Господньої, що дивилася кожному прямо в душу — з сумом, любов’ю і прощенням.
Всередині святилища голос послушника бринів під склепінням храму, немовби відбиваючись від нього, і тоді тільки долинав до слуху вірних. Андрій знав, що позад нього стоять товариші, але вже відчував, немовби в далекому малолітстві, як його душа почала тріпотіти від близької зустрічі з Господом у молитві…
Відкрилися Царські Врата, і на амвоні з’явився протопресвітер, притих голос читця молитви, а натомість залунав урочистий голос: «Слава в вишніх Господу, на землі згода, в человєцех благовоління…» Почалася утреня, і далі Андрій уже чув тільки урочистий голос священиків та наспіви храмового хору.
