Вітри сподівань - Володимир Кільченський
Радісний Саник хльоснув мотузкою скотинку, яка так стала у пригоді, і бичок задріботів до села, вибрикуючи на бігу. Не зволікаючи, почали повертатися до своїх, але тепер Андрій вибрав інший шлях і повів десятку околяса, довіряючись своїй інтуїції.
Найбільше Андрій хотів уникнути зустрічі з товаришами полоненого, і він з Мусієм Синьобоком та Семеном Полохалом йшли попереду, ризикуючи потрапити під вогонь. Знайшовши схоже місце, де вони залишили коней, Андрій дрібно постукав по сухостою, наслідуючи старанного дятла. У відповідь почулося токування[105] глухаря, і вже через мить хлопці готувалися до повернення в табір.
З тих десяток, що вирушали на захоплення «язиків», доправили до сотні полонених вивідувані десятників Андрія Підлужного, Віктора Яреми та Володимира Крупені.
Після допиту полонених головне військо без вагань вирушило вперед, і вже за якийсь час зав'язалися бої із загонами литовців під проводом воєводи Мирського. Допізна козаки та реєстровці ганялися за роздрібненими загонами литовців і здобули повну перемогу. Сотня Петра Гусака участі в боях не брала, а вже під вечір знайшли зручне місце для нічного відпочинку головного війська.
Наступного дня полковник Станіслав Кричевський, окрилений здобутою перемогою, з ходу почав переправлятися через річку Пісочну в багатьох місцях, і вже по обіді багатотисячне військо було на її лівому березі. Не зустрічаючи опору, полковник сміливо повів своє військо в бік містечка Лоєва на зближення з військом чернігівського воєводи Стецька Подобайла. Невеликий загін полковник послав у бік Речиці, аби заплутати ворога, буцімто він наступає в тому напрямку, бо до нього дійшли чутки, що міщани Речиці чекають на козацького полковника, аби приєднатися до його війська.
До сотні від Станіслава Кричевського у глибокому смутку приїхав Петро Гусак і, зібравши десятників, передав наказ полковника йти попереду війська за милю, а подалі він посилає вести розвідку місцевих повстанців, котрі нещодавно приєдналися до його війська. Після такої заяви сотника в Андрія раптово похололо в грудях, і, не стерпівши, він вигукнув сотнику:
— Пане Петре! Так, а ми вже ні на що не придатні? Хто знайде табір литваків?
Петро, піднявши руку, вимовив зі смутком:
— Полковник вважає, що обманним маневром обхитрує Радзивілла. Навалимо всіма силами на обоз князя і назавтра до вечора розженемо литовців та німецьких найманців!
Бувалі вивідувачі з недовірою крутили головами, не погоджуючись із таким непідготовленим наступом козацького війська. Та на ранок вивідувачі побачили, що верхові й піші холопи, які пристали до війська Кричевського, великими загонами покидали табір і вирушали на бокову та передову охорону головного війська.
По обідній порі величезне військо Кричевського вирушило в напрямку Лоєва. Сотня Петра йшла попереду, час від часу переймаючи вістових від передових загонів, які доповідали про відсутність ворога. О другій половині дня ворога було знайдено, і військо почало в рухові займати бойові порядки для наступу. Сотенному Петру Гусаку було наказано зайняти місце побіля охоронної сотні полковника. Сотенці без захвату зайняли своє місце, а далеко попереду вже заляскотіли постріли і битва розпочалася.
До полковника прибули вістові, сповіщаючи про вдалий початок бою і відступ литовських та німецьких піхотинців. Верхове військо полковника вирвалось уперед, загрожуючи досягти обозу Радзивілла, і князь направив проти козаків гусарів Неварського та Гонсевського. Андрій бачив, як козаки відступили від навальної атаки до лісу, і, спішившись і заглибившись у ліс, урятувалися.
Полковник Кричевський, побачивши, що кіннота князя очолила підступи до обозу, стрімко висунув запасний загін козаків, і вони вдарили по гусарах Неварського збоку. В цій битві успіх був на боці руського війська, і було видно, що гусарський загін вдалося розчленувати, а коли з лісу вдарили спішені козаки, в козацьких рядах відчувалося піднесення і переможні покрики сотень людей залунали звідусіль.
Раптово позаду козацького війська почулися бойові кличі литовців, і кількатисячний загін ворога напав на козацьке військо, яке вже переборювало гусарські полки Радзивілла. Цей навальний натиск верхового війська настільки був раптовим, без звуків труб і литавр, що в руському війську Кричевського розпочалася паніка. Підтримані вдалим натиском своїх вершників, гусари, які вже програвали натиск козаків, з новою силою навалили на них. Радзивілл, діставши раптову підтримку загонів, які поверталися з розвідки, посилив натиск зі свого боку, і почалася січа на загибель війська Кричевського.
Сотенці Гусака, які лише поглядали на ведення бою і вже гадали, що їм навіть не доведеться витягати шаблі, ошаліло дивились, як гине військо Кричевського.
Петро Гусак, повертаючись від полковника, ще на ходу вийняв шаблю і почав кричати сотенцям:
— Хлопці! І наш час настав, не дамо згубити руське військо, б’ємо одним кулаччям, смерть ворогам нашим!
Об’їхав сотню і, ставши попереду, припустив коня в бік ворожої кінноти, від якої відбивалися золотаві блиски панцирів, лат, шоломів, а шаблі та мечі запалювали до бою поблискуванням криці.
