Вітри сподівань - Володимир Кільченський

Подумки Андрій зазирнув у глибини своєї душі і став видющим у гріхах своїх, став немов оголений перед сумлінням своїм, зніяковів перед Господом і просив, просив прощення, та не тільки за себе, а й за кревників своїх…

Закінчувалося Богослужіння, і всі потягнулися до амвона на єлеєпомазання, Андрій смиренно йшов за чиєюсь спиною, оглядаючи небачене убранство собору і щедроти благоліпності, радіючи за людей, що створили таку пишноту в домі Господньому. Богоматір Оранта, тримаючи доверху десниці свої, благословляла воїнство на захист віри православної та країв пращурів козацьких.

Четвірка козаків загубилася в храмі при такій штурханині і зустрілася вже побіля своїх коней. Поклавши на себе хрест, Петро Гусак забрався на свою Паву, і всі поїхали в бік табору на річці Нивці. По дорозі не було бажання перемовлятися, а вже в самому таборі Петро, оглянувши всіх прочан і поглянувши в безвість, мрійливо мовив:

— От душа воліє ще хоч один раз побувати в тому раю… І помирати не шкода, прости мене, Господи!

Козаки погодилися, закивавши головами, але на душі в кожного відбився якийсь незрозумілий смуток, віщуючи зрадливу мить козацького щастя…

Під вечір біля табору Петра Гусака зупинився посланець з Києва від полковника Кричевського, і на ранок півсотня вже була в готовності до походу. Відповідно до домовленості сотенний наказав розташувати табір біля річки Ірпінь та очікувати головне військо.

Петро Гусак зупинив свою півсотню неподалік містечка Любки, і козаки, швидко напнувши намети, облаштували табір. Усі поспішали зробити про всяк випадок перепони: одні зв’язували вози, другі копали рови, а треті облаштовували загони для коней.

Час висування війська Кричевського був невідомий, і на ранок також укріпляли невеликий табір, який до обіду вже став «міцним горішком».

За межі табору Гусак не дозволяв відлучатися, окрім охоронного роз’їзду, і хлопці нудьгували, вправляючись зі зброєю. Сотник наказав своїм козакам, хто мав лука:

— Мої сагайдакери[102] нездоланні! Огляньте свої луки, йдемо литвина воювати — на них всяку зброю треба мати.

Козаки посміялися та взялися лагодити призабуту зброю, а коли вже почала виспівувати тятива під пальцями, влаштували борню на кращого сагайдакера, умовивши сотенного ліпшому з них виділити ханський колчедан із запасника сотні. Петро похитав головою, буцімто не згодний, але махнув рукою і, покликавши джуру, наказав:

— Тягни колесо із запасника, поглянемо, хто ханський колчедан здобуде!

Притягли колесо з воза і почепили на товстезному дубові, а Петро, оглянувши всіх козаків, які збиралися подивитись на найкращого сагайдакера, мовив:

— Шість десятків кроків відміряю, а ви, стрільці імениті, поміж спицями колеса здатні п’ять стріл влучити? А хто це зробить — ханський колчедан його!

Почали міряти кроками, і коли закінчився відлік, поклали на землю жердину і зо два десятки завзятців мірялися на тичках, кому першому пускати стріли. Жереб випав Володимиру Крупені, гарному дужому козакові з Полтавського куреня, і його десятинці вже потирали руки, знаючи, що їхній десятник промаху не дасть. Крупеня присів на коліно, і стріла зараз же зірвалася з тятиви і вп’ялася в дуба поміж однією зі спиць колеса.

— Наш колчедан, наш, пане десятнику! Переможемо ми! — загукали хлопці з десятки Крупені, а він знову впевнено випустив другу стрілу.

Захвилювалися здобувачі коштовного колчедана, та всі притихли, як і третя стріла попала в ціль. Четверта також затремтіла поміж спицями, і Петро Нога, не витримавши, слізно проказав:

— Володимире, дай і нам хоч по стрілі випустити. Геть нас зводиш, нібито ми і не стрільці!

Той посміхнувся і, вклавши п’яту стрілу на тятиву, коротко кинув:

— Петре, не заглядайся в «чужі горшки» — колчедан наш!

Крупеня трохи втратив увагу, і от п’ята стріла вп’ялася не поміж спицями, а ледь нижче колеса. Всі спантеличено дивились, бачачи промах, і мовчали, та Петро Нога вже схопився за свій лук і, сміючись, відштовхнув Крупеню, примовляючи:

— Все, Володимире, дай іншим спробувати!

Уже з десяток козаків відійшли вбік, поступаючись іншим по черзі, і Гусак вже, не втримавшись, сердито проказав:

— Не заберете колчедана — будете сьогодні до присмерку вправлятися, бісові душі, хвости поросячі! Не дивитимуся на цей сором!

Сміх та жарти поміж козаками затихли, і ті, що не змогли влучити поміж спицями, мовчки відходили вбік. Далі настала черга Яреми, й Андрій став поряд з ним, немовби захищаючи від дурних витівок протиборців. Андрій помітив, що Ярема, хвилюючись, підійшов до лінії стрільби, протер стрілу, пропустивши під рукавом і, натягнувши тятиву, випустив її. Стріла влучила поміж спицями, але в гурті мовчки очікували, що буде далі. Чотири стріли застрягли поміж спицями, і коли вже залишилася одна, нетерплячий Юрій Царан проказав:

— Залиш і мені спробувати, а колчедан тобі віддам!

— Та ні, братчику, або я заберу колчедан, абичий не візьму! — гостро відказав Ярема, і через мить заспівала тятива від випущеної стріли.

Легкий стук у дуба — і стріла задвиготіла оперенням у вільному місці поміж спицями, а Ярема, неначе сам був у леті разом з нею, на мить застиг, радіючи пострілу без похибки. Андрій