Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

– Це, здається, новий спосіб починати медичну лекцію, – мовив лікар Слоп. – Усе це правда, – відповів Трім. – У такому разі я бажав би, щоб панове лікарі взяли за зразок цей новий крій, – сказав Йорик. – З дозволу вашої превелебності, – вів далі капрал, – там усе суціль перекроєно дренажними канавами і мочарами; на додачу, під час облоги випало стільки дощу, що вся округа перетворилася на калюжу. Від цього, а не від чого-небудь іншого і вибухнула дизентерія, яка ледве не вбила його милість і мене. Після перших десяти днів, – вів далі капрал, – жоден солдат не міг би знайти сухе місце у своєму наметі, не обкопавши його канавою для стоку води; – але цього було мало, і всякий, хто тільки мав у розпорядженні кошти, як його милість, випивав щовечора по олов’яному кухлю паленки, яка проганяла вогкість і нагрівала намет, як піч.

– Який же висновок виводиш ти, капрале Тріме, з усіх цих посилок? – закричав батько.

– Звідси я, з дозволу вашої милості, доходжу висновку, – відповів Трім, – що первинна волога не що інше, як стічна вода, а первинна теплота для людини зі статками – паленка; для рядового ж первинна волога та первинна теплота всього тільки, з дозволу вашої милості, стічна вода та чарка ялівцівки. – Якщо її дають нам удосталь і не відмовляють у тютюнці, для підняття духу і пригнічення нудьги, – тоді ми не знаємо, що таке страх смерті.

– Мені, щоправда, важко визначити, капітане Шенді, – сказав лікар Слоп, – у якій галузі знання слуга ваш особливо міцний, у фізіології чи в богослов’ї. – Слоп не забув Трімових коментарів до проповіді. -

– Усього тільки годину тому, – зауважив Йорик, – капрала було піддано іспитові в останньому і він витримав його з честю. —

– Первинна теплота і первинна волога, – мовив лікар Слоп, звертаючись до батька, – є, треба вам сказати, основою та наріжним каменем нашого буття, – як корінь дерева є джерелом і першопричиною його росту. – Вони закладені в сімені всіх тварин і можуть зберігатися різними способами, але переважно, на мою думку, за допомогою одноістотності, втискування і замикання. – А цей бідолашний хлопчина, – вів далі лікар Слоп, показуючи на капрала, – мав, очевидно, нещастя чути яку-небудь поверхову емпіричну розмову про цей делікатний предмет. – Так, мав, – сказав батько. —

– Дуже може бути, – сказав дядько. – Я в цьому впевнений, – мовив Йорик.

Розділ XLІ

Скориставшись відсутністю лікаря Слопа, якого викликано було подивитися на прописану ним припарку, батько прочитав іще один розділ із Трістрапедії. – Ну, хлопці, веселіше! Зараз я покажу вам землю – бо коли ми впораємося з цим розділом, книгу цю буде закрито цілий рік. – Ура! -

Розділ XLІІ

– П’ять років із нагрудничком біля підборіддя;

чотири роки на подорож від букваря до Малахії;[262]

півтора роки, щоб вивчитися писати своє ім’я;

сім довгих років і більше τυπτ’-увати[263] над грецькою та латинню.

Чотири роки на докази та спростування – а прекрасна статуя все ще перебуває в надрах мармурової брили, і різець, аби її висікти, всього тільки вигострений. – Яка прикра повільність! – Хіба великий Юлій Скалігер[264] не був на волосок від того, щоб інструменти його так і залишилися невигостреними? – Тільки в сорок чотири роки вдалося йому впоратися з грецькою, – а Петро Даміан,[265] кардинал-єпископ Остії, той, як усім відомо, навіть іще читати не навчився, досягнувши повноліття. – Сам Бальд,[266] що став потім знаменитістю, приступив до вивчення права в такому віці, що всі думали, ніби він готується стати адвокатом на тому світі. Не дивно, що Евдамід, син Архідама, почувши, як сімдесятип’ятирічний Ксенократ сперечається про мудрість,[267] запитав заклопотано: – Якщо цей старий іще тільки сперечається та довідується про мудрість, – то коли ж знайде він час нею користуватися?

Йорик слухав батька з великою увагою; до найхимерніших його фантазій незрозумілим чином домішувалася приправа мудрості – серед найнепрогляднішого мороку часом спалахували у нього прозріння, що майже спокутували всі його гріхи. – Будьте обачні, сер, якщо надумаєтеся наслідувати його!

– Я переконаний, Йорику, – вів далі батько, частково читаючи, частково усно викладаючи свої думки, – що і в інтелектуальному світі існує Північно-Західний прохід[268] і що душа людини може запастися знанням і корисними відомостями, рухаючись коротшими шляхами, ніж ті, що ми звичайно обираємо. – Але, на жаль! не біля всякого поля протікає річка або струмок, – не у всякої дитини, Йорику, є батько, здатний вказувати їй шлях.

– Усе цілком залежить, – додав батько, – знизивши голос, – від допоміжних дієслів, містере Йорику.

Якби Йорик наступив на Вергілієву змію, то й тоді на обличчі його не могло б виявитися більше здивування. – Я теж здивований, – вигукнув батько, помітивши це, – і вважаю одним із найбільших лих, що коли-небудь спіткали шкільну справу, що люди, яким довірено виховання наших дітей і обов’язок яких розвивати їх розум і з ранніх років начиняти його думками, щоб задати роботу уяві, так мало досі користувалися допоміжними дієсловами – за винятком хіба Раймонда Луллія[269] і старшого Пелегріні, який у вживанні їх досяг такої досконалості, що міг за декілька уроків навчити молодого джентльмена цілком задовільно міркувати про будь-яку річ, – «за» і «проти», – а також говорити і писати все, що можна було сказати і написати про неї, не викреслюючи жодного слова, на здивування всіх, хто це бачив. – Я був би вам вдячний, – сказав Йорик, перебиваючи батька, – якби ви мені це пояснили. – Із задоволенням, – сказав батько.

– Найвище розширення сенсу, що допускається окремим словом, є смілива метафора, – але, на мою думку, поняття, яке з нею пов’язане, при цьому зазвичай втрачає більше, ніж виграє; – проте, так або інакше, – якщо розум наш цю операцію виконав, справу завершено: розум і поняття перебувають у спокої, – аж доки з’явиться нове поняття – і так далі.

– Застосування ж допоміжних дієслів одразу дозволяє душі працювати самій над матеріалами, що надходять до неї, а внаслідок легкості обертання машини, на яку ці матеріали накручені, відкриває нові шляхи дослідження та породжує з кожного поняття мільйони.

– Ви надзвичайно розохотили мою цікавість, – сказав Йорик.

– Щодо мене, – зауважив дядько Тобі, – то я рукою махнув. – Частини данців, з дозволу вашої милості, – мовив капрал, – що займали при облозі Лімерика лівий фланг, усі були допоміжні. – І чудові частини, –