Трістрам Шенді - Лоренс Стерн

– Я хочу, – вів далі батько, – щоб він був людиною веселою, що любить пожартувати, життєрадісною, але в той же час розсудливою, уважною до своєї справи, пильною, далекоглядною, проникливою, меткою, швидкою в рішенні сумнівів і умоглядних питань, – він має бути мудрим, розсудливим і освіченим. – А чому ж не скромним і помірним, лагідним і добрим? – сказав Йорик. – А чому ж, – вигукнув дядько Тобі, – не прямим і великодушним, щедрим і хоробрим? – Абсолютно з тобою згоден, дорогий Тобі, – відповів батько, встаючи і потискуючи дядькові руку. – У такому разі, брате Шенді, – сказав дядько Тобі, теж встаючи і відкладаючи трубку, щоб потиснути батькові другу руку, – уклінно прошу дозволу рекомендувати вам сина бідного Лефевра. – При цій пропозиції сльоза радості найчистішої води заіскрилася в оці дядька Тобі – й інша, абсолютно така ж, в оці капрала; – ви побачите чому, коли прочитаєте історію Лефевра. – Яку ж я зробив дурість! Не можу згадати (як, ймовірно, і ви), не довідавшись у потрібному місці, що саме мені перешкодило дозволити капралові розповісти її на свій лад; – проте випадок упущено, – тепер мені доводиться викласти її по-своєму.

Розділ VІ

Історія Лефевра

Одного разу, влітку того року, коли союзники взяли Дендермонд,[272] тобто років за сім до переїзду батька в село, – і через майже стільки ж років після того, як дядько Тобі з Трімом потайки втекли з міського будинку мого батька в Лондоні, щоб почати одну з чудових облог одного з чудових укріплених міст Європи, – дядько Тобі одного разу вечеряв, а Трім сидів за ним біля невеликого буфета, – говорю: сидів, – бо до уваги до понівеченого коліна капрала (яке час від часу в нього сильно боліло) – дядько Тобі, коли обідав або вечеряв сам, ні за що не дозволяв Тріму стояти; – проте повага бідолашного капрала до свого пана була така велика, що, за допомогою хорошої артилерії, дядькові Тобі коштувало б менше зусиль узяти Дендермонд, аніж домогтися від свого слуги покори в цьому пункті; часто-густо, коли дядько Тобі оглядався, припускаючи, що нога капрала відпочиває, він виявляв бідолаху стоячим позаду в найшанобливішій позі; це породило між ними за двадцять п’ять років більше маленьких сутичок, аніж усі інші приводи, разом узяті. – Але мова ж не про це, – навіщо я відхилився вбік? – Запитайте перо моє, – воно мною керує, – а не я ним.

Одного разу дядько Тобі сидів таким чином за вечерею, як раптом у кімнату ввійшов із порожньою фляжкою в руці хазяїн сільського готелю попросити склянку-другу канарського вина. – Для одного бідолашного джентльмена – офіцера, так я думаю, – сказав хазяїн, – він у мене занедужав чотири дні тому й відтоді жодного разу не підводив голови і не висловлював бажання покуштувати чого-небудь, до самої цієї хвилини, коли йому захотілося склянку канарського і скибочку підсмаженого хліба. – Я гадаю, сказав він, віднявши руку від лоба, – це мене підкріпить. —

– Якби мені ніде було випросити, позичити або купити вина, – додав хазяїн, – я б, здається, вкрав його для бідолашного джентльмена, так йому погано. – Але, Бог дасть, він іще видужає, – вів далі він, – усі ми турбуємося про його здоров’я.

– Ти добра душа, ручаюся в цьому, – закричав дядько Тобі. – Випий сам за здоров’я бідолашного джентльмена скляночку канарського, – та віднеси йому кілька пляшок із поклоном від мене й передай, нехай п’є на здоров’я, а я пришлю ще дюжину, якщо це вино піде йому на користь.

– Хоч я щиро вважаю його, Тріме, людиною дуже жалісливою, – сказав дядько Тобі, коли хазяїн готелю зачинив за собою двері, – проте я не можу не бути високої думки також і про його гостя; у нім напевно є щось непересічне, якщо в такий короткий термін він завоював прихильність свого хазяїна. – Й усіх його домочадців, – додав капрал, – тому що всі вони турбуються про його здоров’я. – Рушай, наздожени його, Тріме, – сказав дядько Тобі, – і запитай, чи не знає він, як звуть цього джентльмена.

– Признатися, я забув, – сказав хазяїн готелю, що повернувся з капралом, – але я можу ще раз запитати у його сина. – Так із ним іще й син? – сказав дядько Тобі. – Хлопчик, років одинадцяти-дванадцяти, – сказав хазяїн, – але бідолаха майже так само не торкався до їжі, як і його батько; він тільки й робить, що плаче та журиться день і ніч. – Вже дві доби він не відходить од ліжка хворого.

Дядько Тобі поклав ніж і виделку та відсунув од себе тарілку, коли все це почув, а Трім, не чекаючи наказу, мовчки вийшов і через кілька хвилин приніс люльку та тютюн.

– Постій трохи, не йди, – сказав дядько Тобі. -

– Тріме, – сказав дядько Тобі, коли закурив люльку та разів дванадцять із неї затягнувся. – Трім підійшов ближче і з поклоном став перед своїм паном; – дядько Тобі продовжував палити, не сказавши більше нічого. – Капрале, – сказав дядько Тобі, – капрал вклонився. – Дядько Тобі далі мовчав і докурив свою люльку.

– Тріме, – сказав дядько Тобі, – у мене в голові склався план – вечір сьогодні непогідний, так я хочу закутатися тепліше в мій рокелор[273] і відвідати цього бідолашного джентльмена. – Рокелор вашої милості, – заперечив капрал, – жодного разу не був надіваний із тієї ночі, коли ваша милість були поранені, несучи зі мною варту у траншеях перед воротами Святого Миколая, – а крім того, сьогодні так холодно і такий дощ, що, з рокелором і з цією погодою, вашій милості недовго на смерть простудитись і знову нажити собі болю в паху. – Боюся, що так, – відповів дядько Тобі, – але я не можу заспокоїтися, Тріме, після того, що тут розповів хазяїн готелю. – Якщо вже я про стільки дізнався, – додав дядько Тобі, – так хотів би знати все до кінця. – Як нам це влаштувати? – Доручіть справу мені, ваша милість, – сказав капрал; – я візьму капелюх і палицю, розвідаю все на місці й поступлю відповідно, а за годину детально про все рапортую вашій милості. – Ну, йди, Тріме, – сказав дядько Тобі, – і ось тобі шилінг, випий із його слугою. – Я все від нього вивідаю, – сказав капрал, зачиняючи двері.

Дядько Тобі набив собі другу люльку і якби думки його не відволікались іноді на обговорення питання, чи потрібно вивести куртину перед теналлю по прямій лінії або краще по зігнутій, – то можна було