Вітри сподівань - Володимир Кільченський

— Оце те примноження нашій сотні, яке обіцяв полковник?

Той не знав, як відповісти сотнику, і стояв, ніяково поглядаючи на нього.

— Та ні, ми не в козаки, нас вдома не відпустять воювати… Послали нас парубки наші та дівчачі заспівувачі, вечорниці сьогодні у них! — почав тлумачити козакам мету своєї появи підліток.

Козаки збиралися до гомінкого гурту, а той підліток, зрозумівши, що перед ним отаман, казав далі:

— Не бачили ще наші дівки козаків, одні реєстровці швендяють… Не подобаються вони нашим!

Тут уже розреготався і Петро Гусак з сотенцями заодно, а коли козаки вгамувалися, Петро поглянув на пригніченого підлітка й голосно мовив:

— Піди до своїх і скажи, що в нас є гарні парубки, та ще й козаки. Нехай знак подадуть, заспівавши гарну пісню!

Хлопчаки розвеселилися від таких вдалих відвідин і вже поривалися чимдуж бігти до селища — сповістити про згоду козаків бути на вечорницях.

— Біжіть, біжіть… Холоші не погубіть по дорозі, бісенята малі, посланці босоногі! — покрикували задоволені козаки та вже й самі ледве не припустилися мчати до села.

Гусак насупився, сердито кахикнув, а потім, засміявшись, мовив:

— Дозволяю… Окрім вартових та підстаркуватих — і до зорі тут як тут, до єдиного!

Андрій з Яремою не поривалися йти на вечорниці до села і вже збиралися з декількома товаришами накосити сіна для всіх коней з десятки, але побачили Макара, який поспішав до них.

— Так, Андрію з Яремою, йдіть слідом за гуляками… Ви козаки з налигачами, будете стишувати запальних, головою відповісте, отакої!

Друзі швиденько причепурили вдяганку і замість шабель засунули за кушаки[95] малахаї.

— Згодяться, може, кого нетерплячка битиме. Малахай швидко вгамує! — зі сміхом мовив Андрій і Ярема весело підтримав його.

Посвистом підізвали коней і вже через мить поїхали вслід веселому гурту козаків, які їхали непоспіхом, відчуваючи значимість запрошення.

Неподалік села побачили багаття, що палахкотіло так, що снопи іскор, вилітаючи з вогню, здіймалися вище дерев і там щезали, виконавши загад володарів вогнища, що ошаленіло кидали й кидали йому в поживу сухе гілляччя.

— Оце так палії! Аж з усього Києва видно! — почали викрикувати передні козаки і додали ходу, щоби із зухвалістю під’їхати до вогнища.

Почулися вигуки місцевих парубків, які вітали прибулих. Хто підтримував коня під вузди, а хто брав за повід і відводив козацьких коней подалі від вогнища. Андрій з Яремою спостерігали за сум’яттям і, коли потроху гамір ущух, зіскочили з коней та, прив’язавши їх неподалік, з цікавістю поглядали, що ж буде далі?

Дівчата збилися чималим гуртом подалі від вогню під величезними грабами, що утворили своїми гілками немовби якийсь дивний покривок. Світло від вогню мерехтливо освітлювало лиця дівчат, і вони, немовби привиддя з-під темряви дерев, час від часу заливалися сміхом від жартів своїх парубків. На колоду повсідалися троє музик-парубків, і після кивка головою одного з них залунала весела музика. Скрипка була ведучою в трійці музик, але всі троє музик не соромили свого знаряддя. Басоля виводила своє, наполягаючи на її важливості у цій трійці, а сопілка додавала колориту та кликала молодь до танцю.

Козаки стояли гуртом, тихцем поглядаючи під грабове віття, не наважуючись вийти першими на майданчик до вогнища. Та ось перед багаттям з’явились двоє сільських парубків і заходилися виробляти ногами «кренделі», що аж Андрію захотілося вискочити їм для підігріву. Музики зупинилися, й один з них гукнув:

— Ану нашу, скрипалю, починай! Всі до кола!

Високим тоном заграла скрипка і, немовби обірвавши струну, взяла нижчий тон, а тоді всі троє музик завели веселий танок нивчан. Поважно підійшовши до кола, дівчата зараз же забули про гордість та ринули в ритм танцю. Козаки, немов змовившись, «сипонули» до майданчика, і вже задвиготіла земля під ногами великого гурту танцювальників. Андрій штовхнув плечем Ярему, вигукнувши під саме вухо:

— Йди, йди, Яремо! Що з тебе — убуде, я глядітиму за всіма! Покрасуйся — ти можеш!

Та коли Ярема повернув обличчям до Андрія, то зрозумів, що його побратим не піде в танок, на очах Яреми виблискували сльози, відсвічуючись від пригаслого вогню. Андрій поклав на його плече руку, задумливо дивився на круговерть танцю і замислено зізнався:

— Так, Яремо, і мені не зовсім весело. Частіше думаю про своїх. Згадую синочка з Даринкою, матір…

Музики зупинилися, щоби дати час на передих, і охочі до танців розсипались урізнобіч набиратися сил та духу. В гурті козаків дехто запалив люльку, і дим від тютюну потягнуло в бік хлопців. Ярема, не втримавшись, прикрикнув на своїх:

— Хлопці, там же дівки! Від вас буде тхнути бакуном,[96] перечасуйте вже!

Сергій Усенко відгукнувся на покрик Яреми:

— Добре, Вікторе, йди до нашого гурту, годі тобі до підтоптаних прилаштовуватися!