ВДВ (Великий Дружній Велетень) - Роальд Даль

— Я впевнена, що цього робити не варто, — погодилася Софія.

— Завдячно моїм вухам я можу чути найтихіськіший звук.

— Тобто ви можете чути те, чого не чую я? — запитала Софія.

— Та порівняно зі мною ти глуха, як вареник! — заволав ВДВ. — Своїми мацюпусічними вухастиками ти чувати тільки гупгупне гуркотіння. А я чувати таємне шепотіння світу!

— Наприклад? — поцікавилася Софія.

— У твоїй країні я чуваю кроки божої корівки-сонечка, коли воно дріботить по листочку.

— Чесної — вражено запитала Софія.

— Більшіше того — її кроки здаються мені дуже-пребайдуже голоснявими — гупу-тупу-тупу — наче кроки велетня.

— Господи Боже! — вигукнула Софія. — А що ви ще можете почути?

— Я чувати, як мацюпусічні мурашки балачкувати між собою, коли копошаться в землі.

— Тобто ви чуєте, як розмовляють мурашки?

— Кожне-прекожне слово, — підтвердив ВДВ. — Хоча й мало що можу второпіпати з їхньої мови.

— А ще що? — запитала Софія.

— Іноді, в дуже-байдуже тихомісячну піч, — сказав ВДВ, — я повертати свої вуха в належному напрямку, — тут він повернув свої величезні вуха вгору до стелі, — і якщо я повертати їх отак, а ніч дуже-байдуже тихомісячна, я тоді можу чувати далековинну музику зірок у небі.

Софія аж легенько затремтіла. Вона сиділа тихо-тихо й чекала, що він іще розповість.

— Саме мої вуха попередили мене, що ти вночі стежити за мною з вікна, — повідомив ВДВ.

— Але ж я мовчала як риба, — здивувалася Софія.

— Я чувати, як з того боку вулиці билося твоє серце, — сказав ВДВ. — Голосняво, як барабан.

— А ще, — попросила Софія. — Будь ласочка.

— Я можу чувати рослини й дерева.

— Хіба й вони розмовляють? — вражено спитала Софія.

— Це не зовсім розмовляння, — уточнив ВДВ. — Наприкладно, якщо я захотіти зірвати чудовну квітку і потягну її за стебело, аж воно зламається, рослинка зойкне. Я дуже-байдуже добре чую, як кричить квіточка.

— Не може бути! — зойкнула Софія. — Який жах!

— Квітка кричати так само, як закричала б ти, якби хтось сильно смикнув тебе за руку.

— Невже це все правда? — не могла повірити Софія.

— Думаєш, я тобі побрехенькую?

— Просто мені важко в це повірити.

— Тоді я більше нічого не розповідатиму! — обурився ВДВ. — Я не хотіти, щоб мене обзивали побрехельчиком.

— Ой, ні! Я й не думала вас так називати! — щиро вигукнула Софія. — Я вам вірю! Справді! Продовжуйте, будь ласка!

ВДВ зміряв її довгим суворим поглядом. Софія теж дивилася на нього, не відводячи очей.

— Я вам вірю! — лагідно повторила вона, бачачи, що велетень таки образився.

— Я б тобі ніколи не побрехенькував, — буркнув він.

— Я знаю, — тихо мовила Софія. — Але погодьтеся — нелегко відразу повірити в такі дивовижні речі.

— Розумію, — сказав ВДВ.

— Тоді, будь ласка, вибачте мені і розповідайте далі, — попросила вона.

Велетень ще трохи зачекав, а тоді мовив:

— Те саме відбувається й з деревами. Якщо в дерево цюкнути сокирою, я чувати холодрижний звук із самого серця дерева.

— Який це звук? — запитала Софія.

— Немовби хтось тихо стогне, — відповів ВДВ. — Так, як стогне старий чоловік, який по-волюсі вмирає.

Він замовк. У печері запала тиша.

— Дерева хотіти жити й рости так, як ти і я, — сказав нарешті він. — Вони живі. Як і рослини.

Він тепер виструнчився на своєму стільці, міцно стискаючи перед собою руки. Його обличчя світилося, а очі сяяли, мов дві зорі.

— Я чуваю чудесенні й жахненні звуки! — промовив він. — Деякі з них тобі кращіше ніколи не чувати! Але інші схожі на дивовижнаву музику!

Від думки про дивовижне велетень мовби перевтілився. Його осяяне високими емоціями обличчя просвітліло й погарнішало.

— Розкажіть мені про них ще, — тихенько попросила Софія.

— Якби ти могла чувати, як розмовляють крихітки мишечки! — сказав він. — Вони люблять собі поговорити, і я чувати їх так голосняво, як сам себе.

— І що вони кажуть? — запитала Софія.

— Це знавають тільки вони, — сказав Велетень. — Павухатки теж люблять побалакати! Ти можеш цього не знати, але павухатки страшенні базікала. А коли вони прясти своє павухатиння, вони весьчасно співувати. Співувати солодше, ніж солов’юни.

— А кого ви ще чуєте? — допитувалася Софія.

— Одними з найбільших теревенівців є гусельниці, — сказав ВДВ.

— І що ж та гусінь каже?

— Вони весьчасно сперечатися, хто з них стане найгарнішим метеликом. Це їхня улюблювана тема.

— А зараз тут пропливає якийсь сон? — поцікавилася Софія.

ВДВ порухав навсібіч своїми велетенськими вухами, пильно прислухався і похитав головою.

— Зараз довкола нас нема жодного сопу, окрім тих, що в банках. Я мати спецілувальне місце, де я ловлю сони. Вони зрідка прилітають до Країни Велетнів.

— А як ви їх ловите?

— Так само, як ти ловиш метелики, — відповів ВДВ. — Сачуком. — Він встав і подався в куток печери, де стояла підперта до стіни велика жердина завдовжки в десять метрів, з прикріпленим до неї сачком.

— Це соноловочка, — повідомив він, хапаючи жердину рукою. — Кожного щоранку я йти на полюванення нових сонів, щоб наповнювати ними баночки.

Раптом він утратив інтерес до розмови. — Я бути голодний, — повідомив він. — Час на гамнямням.

Ойгірки

— Але ж якщо ви не їсте людей, як усі інші велетні, — мовила Софія, — як же ж ви живете?

— Це дуже-байдуже складнюща проблематика, — відповів ВДВ. — У цій багнюцькій Країні Велетнів зовсім не рости такі веселі харчі, як анамаси чи банани. Нічого не рости, крім одного тюфтюфного овоча під назвиськом ойгірок.

— Ойгірок?! — вигукнула Софія. — Такого овоча не існує!

ВДВ поглянув на Софію й усміхнувся, вишкіривши майже двадцять своїх квадратних білих зубів.

— Учора, — мовив він, — ми ще не вірити у велетнів, правда? Сьогодні ми не вірити в ойгірки. Лише тому, що ми не бачувати щось своїми мацюпусічними кліпаницями, ми думати, що це не