Щоденник Ніни - Рін Фольк
На щастя, у вівторок Ніна не працювала. Впевненості, що М. намагатиметься її шукати, не було. Але в житті можливо все, у чому Ніна вже встигла переконатися. І якщо вже зовсім відверто, жіноче марнославство потішило б навіть лише одне знання, що М. хоче її бачити. А ще краще — не бажає розлучатися.
Ніно, воно тобі потрібно? Схаменися, врешті-решт. Він одружений. З дев'ятнадцяти років.
Але думки — вони такі неслухняні!
Яка ж вона, дружина М.? Чому ж він її зраджує? У кому причина: у ньому, чи у ній?»
— Ніночко, твій телефон впав зі столу. Можливо, там щось важливе.
Тітонька, яка примудрялася у своєму давно пенсійному віці пересуватися безшумно та доволі швидко, простягла смартфон, у якого ще світився екран. Звук Ніна вимкнула ще вчора після того, як поговорила з Євгенією Іванівною.
— Невідомий номер, — звертаючись швидше до себе, пробурмотіла Ніна, яка чомусь не наважувалася відповісти.
— Чого чекаєш? Дорогенька, у тебе неприємності?
— Ні-ні! Ніяких неприємностей, – бадьоро повідомила Ніна і натиснула на зелену кнопку: – Слухаю.
— Що трапилося? З тобою все гаразд?
М. дізнався її номер телефону!
«Чому ти радієш, дурненька?»
— Нічого особливого не трапилося. Все — як завжди.
— Тоді… чому ти… — Невпевненість в голосі Граніта неймовірно зачіпала за найтонші струни дівочої душі. Страшенно хотілося його заспокоїти. Але Ніна не могла собі цього дозволити. — Нам потрібно поговорити. Зустріньмося. Прийду, куди скажеш.
Куди скажеш? Боже!
Та вона готова мчати хоч зараз.
Ну чому М. одружений?!
— Я вже все написала. — Як же складно розмовляти, коли поруч дехто нашорошив вуха. Тітонька спочатку намагалася зрозуміти, про що розмова, а потім почала цікавитися пошепки. Ніна безтурботно махнула рукою та одними губами відповіла: «По роботі». Жінка одразу заспокоїлась і зникла за дверима. — Тобі передали… конверт?
Слово «Щоденник» ніяк не вимовлялося.
– І що накажеш з ним робити? Перечитувати на ніч?
Так він сердиться?! Ні, це її прерогатива. Це М. її використав, а не навпаки.
«Ніно, він нічого тобі не обіцяв. І ти не питала, чи має він дружину. Будь справедливою».
Ніна стримала різкі слова.
— Що завгодно. Зрештою, викинь у смітник. Я не можу тобі наказувати. Ти — не мій чоловік, Максиме.
Ось вона й сказала. Як же це важко!
У трубці повисла мовчанка, але Ніна залишалася на зв'язку. Вона не могла відключитись першою.
— Зрозуміло. — Дівчина не підозрювала, що в одному єдиному слові можна розрізнити стільки емоцій. Нетерпіння, втома, упертість і ще щось, що зараз було неможливо схарактеризувати. Розпач? — Все одно нам треба зустрітися та поговорити.
Ніно, краще рубай одразу. Не тягни.
— Я не зустрічаюся з одруженими.
— До вчорашнього дня це тобі не заважало. — Дихання негайно перехопило. За що ж він так її? — Пробач. — Ніна мовчала. Занадто несподіваним виявився удар. Але з іншого боку — М. теж має рацію. — Ніно, вибач. Присягаюся, я не хотів тебе образити. Просто все так… несподівано. — Добре, що М. її не бачив. Сльози горошинами котилися по щоках. — Дівчинко моя, скажи хоч щось. Накричи на мене, кінець-кінцем!
М. і сам кричав. Ніна відвела трубку, проковтнула грудку в горлі та лише тоді відповіла:
— Навіщо? Ти правий. Тож радій, що позбувся мене так легко.
— Ти не зрозуміла. Все зовсім не так!
— Максиме, не варто так нервувати. Щоденник у тебе, а я нікому нічого не скажу. Та й хто мені повірить?
— Про що ти… Ніно, так не можна. Я до тебе приїду.
Він і адресу знає? Тільки цього їй і не вистачало! Щоб потім усі сусіди мали про що пліткувати? І не лише вони.
— Хочеш вигнати мене з міста?
— Дідько!
— Можливо. Прощавай. І ще… — Ніна натужно вдихнула. — Не приходь більше до крамниці.
— Крамниця — громадське місце.
У чоловічому голосі пролунали металеві нотки.
— Тоді вибирай дні, коли я не працюю. Нам краще взагалі не зустрічатись.
У розмові знову запанувала пауза. Здавалося, відстань між Ніною та М. збільшилася ще більше.
— Знаєш, а я ж нікого у своєму житті ще не вмовляв. Крім тебе.
— Не варто було.
– А я й не буду більше. Прощавай.
У трубці залунали гудки, а Ніна вимовила:
— Живи щасливо, мій коханий.
