Щоденник Ніни - Рін Фольк

Наступного понеділка Ніна все ще думала про сім'ю Граніта та продовжувала нудьгувати за М.

Ще б пак! Щоночі вона переживала віртуальні побачення, причому з усіма ймовірними та неймовірними емоціями, з якими стикнулася раніше. Дівчині набридло щоранку прокидатися розчарованою та втомленою. Здавалося, вона навіть схудла від цього, а під очима з'явилися темні кола. Довелося витратитись на консилер.

Ось і зараз Ніна позіхнула, прикриваючи рота долонею. Зараз вона надала б перевагу не стільцю, а дивану, навіть без подушки, щоб просто лягти, як є, і виспатися без сновидінь.

«Максиме, де ти зараз? З ким?»

Саме в цей момент над вухом пролунав приємний чоловічий голос:

— Добрий день.

Мабуть, Ніна почула те, що хотіла чути, бо підхопилася з місця, не втримавши посмішку. Звичка, щоб її!

Однак прийшов не М. І водночас чоловік був явно знайомий. Але звідки?

— Добридень, — розчаровано пробубоніла Ніна.

— Ви мене не пам'ятаєте?

— Вибачте. — Симпатичний блондин зніяковіло посміхнувся, і тут дівчину осяйнуло: — Ви ж працюєте у готелі. Портьє!

— Радий, що не забули.

Забудеш тут. Занадто багато її спогадів пов'язані з готелем. Причому дуже й дуже приємних.

— Ну що ви! На пам’ять поки не скаржуся.

«Але дещо непогано б забути».

— Щодня проходжу повз магазинчик, і жодного разу не зазирнув. Тепер жалкую.

Це ж він про що?

— А зараз чому… — Навіщо вона про таке розпитує? — Чим можу допомогти?

«Важливо уникати тем, пов'язаних з життям у готелі, тоді можна спокійно спілкуватися».

Чоловік виглядав адекватним. Жаль, що вона жодного разу не поцікавилася ім'ям, написаним на його робочому бейджику.

— Мені потрібне щось для хлопчика на день народження. Подумав, що книга — найкращий подарунок. Ну, це відомий факт.

— Синові? — поцікавилась Ніна, щоб підтримати розмову.

— Племіннику. Дванадцять років. Дітей поки не надбав, — відповів чоловік і несподівано додав: — Дружину — теж.

Ніна навіть розгубилася.

Невже заграє? Ото розмріялась. Та й не потрібен їй залицяльник.

— Значить, все ще попереду, — ввічливо промовила Ніна та рушила за книгою. Запропонувала дуже популярне підліткове фентезі. — Сподіваюся, що сподобається. Нині діти таке люблять. Можна, звичайно ж, пошукати ще щось.

— Я поцікавлюсь у його батьків, чи він має цю книжку, і… ще раз прийду.

Їй тільки здалося, чи фраза пролунала з натяком?

Ні, цей хлопець її зовсім не хвилює. Не те, що М. Навіть не близько до цього. Можливо, трішки подобається. Ну… приємний… Не більше.

— Звичайно, — доброзичливо кивнула Ніна, пробиваючи чек. — Я підберу ще щось.

— А можна я просто так зайду? Побалакати.

Тільки цього їй не вистачало!

— Ну, тут — громадське місце. Якщо не підійде, обміняємо.

Негайно згадалася остання розмова з М. Вона ніколи не позбудеться думок про нього. Гірше — не хоче позбавлятися!

Дівчина засунула книгу в пакет й простягнула чоловікові.

— Спасибі, — відповів хлопець, дивлячись на Ніну з такою надією, що тій стало його шкода.

— Вам дякую за покупку.

Хлопець кивнув і попрямував до дверей. Аж раптом повернувся.

— Ніно, ходімо сьогодні в кіно. Якщо ви не зайняті.

Побачення? Чому ні? На цей раз її запрошують у кіно, а не в готель.

— Я працюю до сьомої.

Сірі очі зблиснули такою радістю, що Ніні стало ніяково.

— Буду вчасно. Мене Михайлом звуть.

— До вечора, Михайле.

Що це вона щойно наробила?