Щоденник Ніни - Рін Фольк

У той пам’ятний, навіть знаменний день Ніні особливо нав'язливо не давали спокою власні фантазії, які останнім часом розбурхалися не на жарт. Що стало тому причиною — вік, гормони, чи нудьга, було не так вже й важливо. Головним став результат.

Якоїсь критичної, несподіваної навіть для неї миті Ніна схопила товстий у червоні сердечка блокнот розміром з книжку — з тих, що стояли на вітрині як додаткові пропозиції покупцям, витягнула з шухляди під прилавком звичайну кулькову ручку й кинулася писати: «М. підкрався до жінки зі спини та закрив їй рота долонею. Н. спочатку перелякалася, а потім затремтіла від прозріння, оскільки відчула, як у її сідниці уперся твердий, дуже твердий, відчутних розмірів... »

У цей момент мелодійно задзеленчали маленькі дзвіночки біля дверей крамнички. Ніна зітхнула та закрила Щоденник. Неохоче підвелася, та надягнула на обличчя посмішку, вітаючи потенційного покупця.

Відвідувачем виявився доволі високий чоловік приблизно сорока років у майстерно пошитому костюмі та краватці. Підтягнутий, доглянутий, хоч і не класично вродливий. На перший погляд, він однозначно не дотягував до звичного образа героя жіночих романів. Однак було в ньому щось таке, від чого у дівчини раптово стали слабкими ноги. У книжкову крамницю рідко заходили чоловіки, подібні до нього. Здебільшого тут бували дідусі, що шукали потрібну книжку за давньою звичкою. Колись заходили й підлітки, та тепер кожен мав змогу відшукати потрібне у всесвітньому павутинні.

Збентежена Ніна не одразу збагнула, що незнайомець вже деякий час уважно дивиться в її бік. Звісно, вона ж тут продавчиня!

— Чим можу допомогти? — ввічливо поцікавилася Ніна і кахикнула, бо голос виявися хрипким. Нервуючи, вона заправила за вухо руде пасмо доволі довгого волосся.

Пронизливий погляд яскраво-синіх очей змусив Ніну спалахнути. Чоловік оглянув усе, що було видно з-за прилавка, і відповів на запитання густим баритоном, від якого по жіночому тілу мигцем пробігло незвичне тремтіння. Дівчина переступила з ноги на ногу. В голові промайнула думка: «Пощастило ж комусь бачити такого щодня».

— Мені потрібен подарунок. Книжка.

«Хіба тут продають щось іще?»

Ні, Ніна це не сказала. Вона б не наважилася, і не тільки тому, що її вчили бути з покупцями вкрай ввічливою. Погляд, вимова, поведінка — усе це вимагало поваги. Ніна поцікавилася іншим, вкрай важливим. І цікавим — теж.

— Для кого?

— Для жінки.

Настрій Ніни миттєво впав до негативних поділок. От-от опиниться під підошвою її капців, або ж взагалі під підлогою.

— Вас цікавить проза? Лірика? — Повагавшись, дівчина додала: — Любовний роман?

Чоловік незворушно, дуже серйозно поглянув на її груди. Ніна відчула, що щоки знову миттю запалали.

«Так тобі й треба».

— Усе. Мене цікавить усе.

«Що він має на увазі? Не може ж він… Чи може?»

Вона однозначно перечиталася любовних романів. Або… Яке, цікаво, у цьому випадку правильно вжити дієслово?

— Вибачте, я трохи… заплуталася. То що вам запропонувати? — Якщо він ще раз скаже «все», вона збожеволіє від сюжетів, які вже навигадувала її власна уява. — Я запитую про книжки.

Це ж треба таке сказати? Що він про неї подумає? Якщо вже не подумав.

Проте незнайомець відреагував цілком спокійно:

— По одному екземпляру з перерахованого вище. На ваш вибір. Гадаю, вам можна довіритися.

Ніна пірнула між стелажів, вже палаючи від нездійсненних бажань і намагаючись згадати, що цікавого вони отримали цього тижня. Повернувшись, дівчина розклала перед відвідувачем три новинки.

— Ось, — видала, захекавшись, ніби здолала марафон.

— Беру.

Ніна кивнула та тремтячими руками засунула книжки у фірмовий паперовий пакет. Назвала суму. Чоловік розплатився карткою, що свідчила про те, що він не працює клерком у банку. Побачивши маленьке свідчення чималих статків, дівчина зовсім зажурилася.

Багатий чоловік і непоказна продавчиня з книгарні — поняття, сумісні лише у її улюблених романах. А якщо врахувати, що продавчиня далеко не модель, непоказна і незаймана, то шансів немає зовсім.

Покупець подякував Ніні за допомогу та попрямував до виходу. Дівчина не стримала розчарованого зітхання.

«Чи зайде ще якось?»

Біля порога чоловік озирнувся, затримав на Ніні уважний погляд і зник за дверима. Знову задзеленчали дзвіночки.

Дівчина ще якийсь час дивилася перед собою, потім струснула головою, щоб позбавитися від омани, і повернулася до свого Щоденника.

«Чекала?»

Привіт) Якщо вам подобається історія про Ніну та її Щоденник, подаруйте їй, будь ласка, зірочку. Вам нескладно, а мені приємно. Дуже надихає) І прошу підписатися на автора на моїй сторінці, щоб випадково не загубити) Дякую, що читаєте!