Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук
Стор. 47: Впродовж зими 1942 аж до 1943 доходило до поодиноких, потім більших убивств поляків, перед Великоднем кинули гасло: "Усунути з України поляків і жидів", тобто вигнати їх або повбивати... Бандерівські екстремісти казали: Треба крові по коліна, щоб настала вільна Україна! Десь під кінець 1942 або на початку 1943... в Турецькій Горі невідомі вбили українця Миколу Домбровського. Він не був комуністом, але це була людина розумна, логічно думаюча, добрий приятель чехів. Він відважно проголошував погляди, які не співпадали з офіційною ідеологією бандерівського підпілля. Він не був перший , ані останній. Бандерівці терором придушили голоси розуму... Бандерівці зосередилися на спалюванні й вбивстві цілих польських родин, пізніше цілих сіл. Весна 1943 р. пройшла в суцільних пожарах. Вночі пожаром палали польські села й осади. Вдень стовпи диму йшли від пожарів українських сіл. Поляки, вигнані зі своїх сіл до міст, вступали на службу до німців, в поліцію, і відплачували українцям. Українці втікали до лісу. Декількох українців було застрілено... Бандерівці вбили в околиці декількох чехів, переважно католиків, або з родин змішаних з поляками, в Чеських Дорогостаях нікого не вбили... Польські відділи нападали вночі на родини промінентних українських націоналістів... Під зиму 1943 на шляху з Ужинців бандерівці під вечір напали на віз з польськими жінками з Каролінки, які їхали в Масленку ночувати у Полощанських, гадаючи, що
там безпечніше. Застрілили дружину Юзефа Полощанського і ще одну жінку. Крім того в польській осаді Лебендзянка бандерівці застрілили дружину й дочку Юзефа Ольшака з Масленки, коли вони були у відвідинах своїх родичів. Під кінець 1943 р. напали на мельника поляка Стеця, котрий мав за жінку українку, вбили теж її і пятирічну дочку... Під зиму 1942 р. був у Млинові погром євреїв. Йшли на смерть, як отара овець, не спротивляючись. Багато втікло, скриваючись у поляків, чехів і в окремих випадках в українців. Окупанти й українська поліція загрожували смертю за скривання євреїв, вчиняли на них по лісах і селах полювання. На подвірї Володимира Вострого з Франкова допали 14-літнього єврейського хлопця, якого гнали аж до Каролінки й застрелили без милосердя. В лісі "Графчина" недалеко Франкова застрілили 14 євреїв, які скривалися у бункері, між ними Йозефа Грінберга з Млинова. В чеському лісі коло Франкова застрілили чотирьох хлопців у віці 12-14 років.
Начальник млинівських поліцаїв - "шуцманів", Дмитро Новосад став бунчужним - прапорщиком, він хвалився: Всю польську інтелігенцію в Млинові я винищив! Власноручно застрелив 869 жидів! Я дав собі слово, що застрелю їх тисячу!
Це написав чех. Як видно - абсолютно об'єктивно.
А ось у чеському часописі "Респект", що виходить у Чехо-Словаччині пише Павел Янко у статті "Зазнали біди, зазнали горя":
В ту пору почалися вбивства польських родин і цілих сіл. Коли українець мав за жінку польку, то її вбив, або вбили її сусіди, а його проголосили зрадником. Кожного вечора, як тільки смеркалося, видно було зо всіх сторін заграви, чути було стрілянину. Ми знали, що там були поляки, яких убивають. Коли наступного дня ми туди прийшли, всі були повбивані - чоловіки, жінки, старики, діти. Майно, все що мало вартість - забрали. Багато людей було вкинуто до колодязів. Багато поляків, йшли до німців, створили переслідувальні загони й наїжджали на українські села, кого впіймали, того застрілили, втікаючих полями стріляли як зайців. Не стріляли, однак, малих дітей, як це робили українці. Такі наїзди вони вчиняли, бо українці це спровокували. [256]
Чешка з Чехо-Словаччини пише мені: В нас не було поляків (у Мирогощі, коло Дубна), то й не вбивали нікого, тільки завітали до п'ятьох чеських родин, наказали відчинити комори, забрали половину з того, що в них було. Наш батюшка (православний - В.П.) Федір Шумовський і його син, теж священик, просили у проповідях, щоб не робити людям зла. А її брат, лікар з Чехо-Словачини, пише мені, що таке могли дозволити православні священики в Мирогощі чи в Завалі, але не в Дермані, в селі, що було опановане бандерівцями. Натомість, - пише він, - греко-католицькі священики з Галичини були у своїй більшості пов'язані з ОУН, згодом з УПА.
Ось так помаленьку вирисовується образ подій на Західній Україні в час німецької окупації. Не всі, як здавалося б, українці мордували, не всі священики закликали до вбивств, не всі святили сокири.
Не всіх українців ОУН-УПА спромоглася стероризувати. Чи не найвиразнішим доказом цього є спогад Олександри Гловінської, родом з Горохівщини на Волині, опублікований в польській "Політиці". Ось його переклад:
СКРІЗЬ ПОВНО КРОВІ
Жила я в селі Люлювка, повіт Горохів, разом з батьками, 12-літнім братом і 15-літнїм хлопцем, що служив у нас. Дві садиби, наша і сусідів, відрізані були від решти села невеликим лісом.
День 16 липня 1943 р. був сонячний і теплий. В нашому господарстві робота йшла звичайним порядком. Батько з сусідами дробив збіжжя для худоби в стодолі. Мама щось робила в городі, я була біля неї. Мені тоді було 7 років. Баба була в кухні. Якось прибігла сусідка й крикнула: "Мордують!" Постала паніка, всі розгублені бігали. Мама вскочила до хати, почала упаковувати якісь речі до валізки З тією валізкою побігла до лану маку й там її сховала. Я весь час бігала за мамою. Всі разом: батьки, брат, хлопець, що в нас служив, і я побігли в напрямі лісу. З лісу вскочили в лан збіжжя. Там почули вистріли, стогін і скрикування. Ми повзали по збіжжі. Натрапили на втікаючого 12-літнього кузена, який і залишився з нами. Втікаючи, ми зустрічали різних людей, між ними ридаючу жінку з відрізаним вухом. Ми йшли далі. За деякий час постріли притихли. Чути було стогін недобитих. Сіли ми скраю лану збіжжя при дорозі. Здається, що ми мусіли перейти через дорогу до другого лану і тому тато виглянув на дорогу. В той час проходив патруль. Пролунала команда: "стій!" Запитали, чи один він тільки. Він не міг
