Гірка правда - Віктор Варфоломійович Поліщук

Бандерівці в грудні 1943 року в селі Данилівці Острозького району розстріляли сім'ю Гончарових, а трупи кинули в колодязь...

Олександра Черуху бандерівці розстріляли разом з усією сімєю і трупи вкинули в колодязь...

На хуторі Перелисянці Деражнявсього району... шість членів сім 7 бандити вбили, а її тільки поранили...

В селі Бокіймі Демидівського району однієї вересневої ночі 1944 року замучили і кинули в колодязь 12 місцевих мешканців. Серед них була і Лариса Рутковська, 1940 року народження...

Під час масової розправи над жителями села Камінної Верби Вербівського району бандерівці замучили і вкинули в колодязь 12 чоловік...

В селі Рокитному Рокитнянського району бандерівці повісили Тетяну Корж, а чоловіка і дітей задушили... щоб замести сліди свого злочину, вони вкинули трупи в Горинь...

В селі Малому Мидську Степанського району... вбили стару матір і сина,... в родині Олексія Романцева закатували жінку і чотирьох дітей. Повідрубували їм руки і ноги, порозпорювали животи. Ці страхіття описує Ольга Романцева, яку бандити теж жорстоко мучили, вирвали їй язик і вона тепер німа..

Борис Харчук у книжці "Слово про Дермань", Київ, 1959, стор. 7-11, пише: ... Не знявши Марію з жердини, кровопивці понесли її через замети і кинули живцем у темну криницю, куди вже раніше запроторили її чоловіка.

Не одна Марія, яка колись брала живу воду з тієї криниці... І дітей-немовлят, і старих матерів кидали бандюги в криницю, засипаючи їх гострим камінням... криниця стала криницею смерті.

Таких описів фактів - з назвами сіл, з прізвищами, датами скоєних злочинів - в українській літературі дуже багато. Цю діяльність ОУН-УПА так підсумував нестор української літератури, Олесь Гончар:

Історія знає багато прикладів того, як носії фальшивих людиноненависницьких доктрин неминуче скочувались у болото виродження, деградації, з "борців за ідею" перетворювались у звичайних бандитів, катів, убивць, заплямованих незліченними злочинами перед своїм народом і людством... націоналістичні дітовбивці, мордувальники, котрі щодалі більше деградували в своїх жорстокостях, у садизмі, втрачали остаточно подобу людську й не зупинялись ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ані закону, ні права, окрім права ножа й багнета... ("Людської крові не змити", Київ, 1970, стор. 3-4).

Ось таке діялося в Західній Україні, зокрема на Волині, зокрема в Дермані, звідки родом Улас Самчук - редактор газети "Волинь" під час окупації, той, котрий "не бачив" тих злодіянь, бо не позволяла йому на це ідеологія українського націоналізму. Про ці страхіття не написав він ані слова.

Не бачив злодіянь Улас Самчук, але й сьогодні не хочуть їх пригадати собі на Волині. Більше того, в доповіді під час конференції в Луцьку 8-10 жовтня 1992 р. Л. Степанов та Л. Степанова кажуть, що "Спомини Уласа Самчука становлять історичне джерело" (Минуле і сучасне Волині... Тези доповідей..., Луцьк, 1992). З такою тезою виступили названі автори в Луцькому педінституті. Так, мабуть, навчають тепер майбутніх вчителів: Не було злочинів ОУН-УПА, адже про них не писав Улас Самчук...

А злодіяння були. Були страшні злодіяння. Чи це -справа рук українського народу? Відповідь на це запитання дає український сучасний філософ, Мирослав Попович:

Український народ мирний, врівноважений, доброзичливий. Та і в його історії бували страшні сторінки. I не тому, що українці раптом звіріли, а тому, що на авансцену в силу різних обставин виходили люди без моралі, без совісті, люди, якими керувало тільки прагнення до влади. А такі

люди в кожному суспільстві є завжди. І, не дай Боже, щоб час викликав їх! (журнал "Україна", Київ, 1992, №35, стор. 8).

Додатковою інформацією про майже безвихідну ситуацію українців в Західній Україні під час війни і після неї (бож мордування поляків не припинилося з закінченням війни), може бути опис М. Назаркевича в "Нових днях", щомісячнику в Торонто. Батько автора, вже після закінчення війни, був вимушений переховуватися, скриватися перед бандерівцями, бо "не хотів іти вбивати, хотів мати чисте сумління." Він ховався перед бандерівцями, а в той же час НКВД підозрювало, що він в УПА, і катували його матір, щоб сказала - де чоловік. Непросто було українцям.[261]

З реляцій свідків та інших матеріалів, можна відтворити такий образ подій на Волині й в Галичині в 1941-1945 роках:

- Заздалегідь підготовлена ОУН, одночасно з просуванням німецьких військ на схід, через своїх членів організувала допоміжну (німцям!) поліцію;

- ОУН послала на Волинь своїх емісарів, котрі пропагандою і терором приневолили багатьох українських селян Волині брати участь у грабунках і жорстоких убивствах мирного населення;

- Українська допоміжна поліція брала участь у винищуванні єврейського і польського населення Західної України;

- Частина українського населення не брала участі в убивствах, помагала полякам і євреям;

- Українців, котрі відмовлялися від участі в убивствах, найчастіше знищували;

- Вбивства мали жорстокий характер, вони мали на меті фізичне винищення (екстермінацію) польського населення в Західній Україні;

- Винищування не оминуло мішаних польсько-українських родин;

- Винищування мало організований, заздалегідь запланований характер, на що вказує одночасний перехід української допоміжної поліції до лісу;

- На організованість і плановість винищування вказує також географія злочину народовбивства: почалося воно з північного сходу Західної України, просувалося на південний захід, завершившися в Галичині. Це на наказ ОУН - УПА робила свою чорну роботу, неначе з Галичини весною 1943