Леді Африка - Пола Маклейн
— Знаєте, я ніколи не забуду цього місця, навіть якщо колись воно забуде мене. Я рада, що ви хочете сюди переїхати.
— «Ґрін Гіллз» — чудова назва для ферми. А як ми назвемо нашу?
— Ви не відступитеся, поки я не здамся, так?
— Атож, це мій план.
Я подивилася на нього, такого подібного до Берклі оцими витонченими гладенькими руками й гарною зачіскою, — і відчула нестримне бажання його поцілувати. Губи в нього були м’які, мов пір’я. А язик — із присмаком шампанського.
47
ірний своєму слову, протягом наступних кількох місяців Менсфілд потроху переборював мої сумніви й послаблював мою оборону. Ферма — то одне, адже я завжди всім серцем прагнула змінити «Ґрін Гіллз», — але незабаром зрозуміла, що він справді хоче зі мною одружитися.— Я щойно пережила розлучення з Джоком. Ти ж не думаєш, що я настільки божевільна, щоб знову взяти шлюб?
— Усе буде інакше, — запевнив він. — Ми інші.
Менсфілд здавався мені дуже рідкісним чоловіком. Він нічим не нагадував ні Джока, ні Боя Лонга.
Він вислухав усі оповіді про моє бурхливе минуле й оком не змигнув.
Я вирішила нічого від нього не приховувати — навіть історії з Денісом і Карен. Не могла цього не сказати, якщо справді збиралася бути з ним.
Я мала важкий, болісний досвід.
— Ти досі закохана в Деніса? — він хотів це знати.
— Він обрав Карен. Я нічого не можу змінити.
Я помітила, що його обличчям промайнула тінь хмаринки, яка затьмарила цей вічно радісний настрій.
— Ти впевнений, що хочеш мати зі мною близькі стосунки? Я завжди була невгамовною і не можу пообіцяти, що впораюся з побутом, готуванням і всім іншим.
— Про це я вже здогадався.
Він усміхнувся.
— Я шукаю компаньйона, а не просто кохану. Інколи мені буває дуже самотньо. Скажи, я подобаюся тобі, Берил?
— Так. Справді. Ти мені дуже подобаєшся.
— І ти мені теж. З цього й почнемо.
Ми одружились у вересні 1927 року — чотири місяці по тому, як Джинджер нас познайомила. Букет у мене був із лілій і білих гвоздик, які допомогла підібрати Карен; це був її подарунок. Але сукню обирала я сама — з тонкого крепдешину, з рукавами, що обтягували руки, та з довгими срібними китицями, які спадали зі спідниці, мов зоряне мереживо. Перед весіллям я під впливом якогось імпульсу коротко підстригла волосся й мені одразу сподобалося те, як легко й прохолодно стало без його тягаря на потилиці.
У церкві замість мого батька стояв Ді, й він плакав, прикриваючи обличчя вологими рукавами. Потім була чудова вечеря в клубі «Матайґа», і цілий день я намагалася не затримуватись надовго на думці про Деніса. Він поїхав до Тсаво, а потім до Уґанди. Я відіслала йому телеграму з запрошенням на весілля, але не отримала відповіді. Мені хотілося вірити, що його мовчання та відсутність пояснюються ревнощами, але, напевно, мої звістки до нього просто не дійшли.
Я дала своїм коням відпочинок, попрощалася з Рутою, і ми поїхали на кілька місяців до Європи, у весільну подорож. У Римі жили недалеко від Іспанських сходів — у готелі «Хесслер», який здався мені справжнім палацом із минулих століть. Ми мали величезне ліжко, драпіроване золотим оксамитом, і ванну з італійського мармуру. Паркетна підлога була натерта до дзеркального блиску. Мені постійно хотілося щипнути себе, щоб перевірити, чи не сниться мені все це.
— «Джордж V» в Парижі буде ще кращим, — сказав Менсфілд.
Коли ми приїхали до Парижа, я все витріщалась у вікно на Ейфелеву вежу та Єлисейські поля. Чоловік сказав, що готель «Клеридж» у Лондоні мене вразить ще дужче. І знову мав рацію. Ми прибули туди на «Роллс-Ройсі» Менсфілда — достатньо гарному, щоб швейцари зустріли нас із найбільшою запопадливістю. Постійна увага звідусіль, блиск мармуру, вази з квітами й шовкове драпірування допомогли розвіяти всі попередні спогади про Лондон і про мій тодішній розбитий стан. Зараз усе було інакше. Щоразу, коли минуле починало надто виразно спливати перед очима, я дивилася на наші валізи Луї Віттон.
У Парижі ми їли равликів та шукрут із гілочками свіжого розмарину. У Римі — спагеті з мідіями та чорнилом кальмара. Навіть кращими за страви в кожному місті були культурні пам’ятки: будівлі, краєвиди, музеї. Скрізь ми ходили в оперу. І в кожному новому місці або від погляду на чудовий краєвид, я думала: «Тут має бути Деніс». І намагалася відігнати геть ці думки. Те, що я думала, було неправильним і неможливим. Деніс зробив свій вибір, а я зробила свій — Менсфілд виявився чудовим чоловіком. Я поважала його та захоплювалася ним дедалі більше, і якщо любов, яку я відчувала до нього, й не була тією, що могла мене підняти серед ночі й верхи винести на гору, все-таки вона була. Цей чоловік не залишав мене ні на мить. Він тримав мою руку, знову й знову цілував, примовляючи:
— Я такий щасливий, що ми знайшли одне одного. Мені важко повірити, що це правда.
Менсфілд завжди був близький зі своєю матір’ю. Я намагалася зрозуміти ці стосунки, але хіба я могла таке збагнути? Він захоплювався нею так само, як і мною, і вважав за необхідне, щоб ми з нею від початку порозумілися.
— Вона матиме певні упередження щодо того, якою ти маєш бути, — попередив він.
— Що це значить?
— Африка є Африка. Коли ми все тут закінчимо, то зможемо заховатись і робити що заманеться. Але мати і її друзі не вирізняються передовими поглядами.
Я гадала, що йдеться про політику, поки ми не під’їхали до салону краси Елізабет Арден. Менсфілд записав мене туди на цілий день і висадив перед червоними дверима, перш ніж я встигла розтулити рота. Сам подався до крамниць на Бонд-стрит, а потім у магазин «Гарродс», поки мною займалися в салоні. Мені повністю вищипали брови й намалювали сурмою інші. Верхню губу та ноги депілювали воском і пілінгували, а губи нафарбували таким яскравим червоним, якого я ніколи не бачила.
— Як цим можна догодити твоїй матері? — запитала я в Менсфілда.
З такою кількістю фарби на обличчі почувалася наче голою. Хотілося затулитися руками.
