Леді Африка - Пола Маклейн

— Мені сподобалися ваші вчорашні історії. Думаю, якби я тут народився, то був би зовсім іншою людиною.

— А що не так із вашою долею?

— Наприклад, я був дуже розніженим. Про мене надто піклувалися в усіх сенсах.

Я кивнула.

— Іноді я думаю, що забагато любові гірше впливає на людину, ніж її нестача.

— Мені важко уявити, щоб вас хтось не любив. Коли я переїду до Кенії, ми станемо чудовими друзями.

— Що? Ви приїхали сюди і ось так вирішили тут оселитися?

— Чому ні? Я роками мандрував, не знаючи що б його такого зробити зі своїм спадком. Це, здається, дуже чітким напрямом.

Слово спадок начебто пурхало над столом.

— Ніколи не вміла поводитися з грошима, — сказала я. — Не впевнена, що вас зрозумію.

— Я також не вмів поводитися з грішми. Може, тому вони й липнуть до мене, мов бджоли до меду.

Я взяла свій бренді, погойдала келих у долонях.

— До мене постійно липнуть лише проблеми... Але я навчилася вважати, що вони також формують людину.

— Ви хочете змусити мене це сказати, чи не так?

— Що саме?

— Що у вас чудові форми.

Після вечері він витяг мене на веранду та підпалив сигарету важкою срібною запальничкою, на якій було вигравірувано його ініціали — MM. Це, очевидно, був один з атрибутів Маркгемів із Ноттінгемширу. Але можна було також сказати, що він виріс із уявленням про красу, і культуру. В нього бути вишукані манери, він світився оптимізмом, бо добре знав цю істину: якщо життя поки що йде не так, як тобі зараз потрібно, то за мить усе може змінитися.

Коли він нахилився, щоб запалити собі сигарету, я спостерігала за плавними рухами його рук, відчуваючи щось дуже знайоме. Потім раптом зрозуміла. Він нагадував мені Берклі — своєю лаконічністю й загадковим, витонченим спокоєм. Своєю вишуканою поведінкою. Вони були з одного тіста.

Він підняв голову:

— Що?

— Нічого. У вас гарні руки.

— Справді?

Він усміхнувся.

За рожевою терасою була тиха, прохолодна й темна веранда. Її обліпили світлячки, які виказували свою пристрасть сумним миготінням.

— Я так люблю це місце. Воно — одне з моїх улюблених. Винаймаю тут кімнату, — сказав він, дивлячись не на мене, а на кінчик своєї сигарети. — Це найчарівніше, що я колись бачив. Окреме маленьке бунгало з чиїмись гарними книгами скрізь та зі столом, зробленим із бивнів. Не хочете зайти випити по чарочці на ніч?

Ішлося про будинок Деніса. Він там більше не бував, але від думки, що це місце може належати ще комусь, навіть на одну ніч, у мене стислося горло.

— Це дуже мило з вашого боку, але, побоююсь, що мушу відмовитися. Принаймні зараз.

— Я знову поводжуся самовпевнено, так?

— Можливо, — сказала я. — На добраніч.

Наступного дня Маркгем попросив мене поїхати з ним у Нджоро на його автомобілі.

— Дороги жахливі, — попередила я. — Це займе весь день.

— Отже, це навіть краще.

Він не втратив свого веселого настрою, навіть коли в дорозі одна шина лопнула з гучним звуком, схожим на постріл. Він, вочевидь, ніколи не міняв шин самостійно, тож це зробила я, а він тим часом спостерігав із таким подивом, ніби я дістала запасну шину зі своєї кишені, а не з багажника.

— Ви дивовижна жінка, — сказав він.

— Насправді, це досить легко.

Я озирнулася навколо, шукаючи, об що витерти брудні руки, й нарешті витерла їх об власні штани.

— Чесно, Берил. Я ніколи не зустрічав нікого схожого на вас. І тому мені хочеться зробити щось божевільне.

— Наприклад, навчитися міняти шини, — я хотіла його трішки подражнити.

— Наприклад, купити вам ферму.

— Що? Ви, певно, жартуєте.

— Зовсім ні. Ми всі маємо по можливості повертати втрачене колись. І до того ж, це буде не лише для вас. Я сам хотів би так жити.

— Ми щойно познайомилися.

— Я ж казав, що хочу вчинити щось нерозсудливе, — сказав він. — Але також хочу попередити, що це цілком серйозно. Я не з тих хлопців, які ходять околяса й самі не знають, чого хочуть.

Ми повернулися в авто й кілька кілометрів їхали мовчки. Я не знала, що відповісти на його недавні слова, й незабаром він це зрозумів.

— Тепер вам незручно, — озвався він за деякий час.

— Будь ласка, не зрозумійте це неправильно. Я справді вражена.

— І все-таки? — він усміхнувся. — Відчуваю, зараз почнуться застереження. Я маю на таке особливий нюх.

— Я просто дуже горда людина. І, хоч би як сильно мені хотілося мати ферму, подібну до «Ґрін Гіллз», я не зможу прийняти такого подарунка від вас чи від будь-кого іншого.

— Я теж гордий, — сказав він. — А ще впертий. Але мені здається, що ми обоє хочемо одного. Ми можемо стати партнерами на великому підприємстві. Однаково незалежними й однаково впертими партнерами.

Я мала б на це усміхнутися, але більше нічого не сказала, поки ми не приїхали до станції «Кампі я Мото» та не почали підійматися високим схилом.

Крім нині покинутих господарських будівель та огорожі пасовиська, від нашої ферми нічого не лишилося, та краєвид, який розгортався з нашого пагорба, був тим самим.

— Тут так чудово, — сказав він, зупиняючи машину та вимикаючи двигун. — І все це було вашим?

Тут, у свіжій блідій синяві неба розгорталися мої Абердере. Поряд виднілися зубчасті краї кратера Мененґаї в темній облямівці лісу Мау, який завжди повниться життям. Коли я це побачила, мене не засмутили навіть руїни старого батьківського будинку.

— Так.

— О, я мало не забув, — раптом сказав Менсфілд.

Він потягнувся назад та дістав відро для льоду й поставив його на задньому сидінні. Зараз там була лише тепла вода й уже давно не холодна пляшка шампанського.

— Мабуть, зараз воно огидне, — сказав він, відкорковуючи пляшку.

— Це не має значення, — відповіла я. — Один дорогий мені друг колись сказав, що шампанське в Кенії просто обов’язкове. Отже, це, певно, ваше місце.

— От бачите!

Він налив нам у прості келихи, які мав із собою.

— За що вип’ємо?