Леді Африка - Пола Маклейн

Він полюбляв діставати його, погладжувати великим пальцем його теплу блискучу накривку й завжди був готовий розповісти будь-кому з охочих слухати про перегони свого життя й про те, як я перетворила Розумницю мало не з каліки на одну з найвидатніших переможниць в історії цього іподрому.

Сонні був гарним хлопцем. Він тоді пережив пік своєї слави, але більшу її частину віддав мені. І хоча Ерік Ґуч так і не прийшов, щоб віддати мені Розумницю чи хоча б просто подякувати, більша частина колонії була готова визнати моє досягнення. Трохи пізніше того самого сезону ми з Рутою здобули низку вже закріплених за нами перемог: Велш-Ґард переміг у Елдореті, Мелтон Пай узяла різдвяний кубок, а наш Пегас отримав золото й виграв три забіги.

Того року я отримала від Бена Біркбека для тренувань коня на кличку Давдейв. Коли прийшла до готелю Ді в Накуру, де ми домовилися зустрітись для обговорення наших планів, Бена під руку тримала Джинджер Маєр.

Я не часто її бачила після мисливської вечірки Карен, але нині в неї був гарний і вдоволений вигляд. Її яскраво-руде волосся, зачесане на один бік, скріплювала коштовна прикраса, бліда шкіра була бездоганно доглянута.

На лівій руці красувалася широка каблучка з перлом. Очевидно, вони з Беном заручилися.

Отже, вона також швидко впоралась: його розлучення з Кокі відбулося лише кілька місяців тому.

— Весілля святкуватимемо тут, у цьому готелі, — сказала Джинджер, постукуючи кінчиками пальців по ключиці у вирізі зеленаво-блакитної шовкової сукні.

Мене це не дивувало. Світ колонії був дуже тісним, і ті самі люди в ньому поєднувалися в різних комбінаціях. Звичайно ж, Джинджер одружиться з Беном. Зрештою, з ким ще вона могла б тут одружитися? Але якби я могла сприймати ці речі як звичайні, то не брала б у цьому участі. Це нагадувало спостереження за рухом колеса фортуни, що оберталося знову й знову — розкидало людей, які щоразу підводилися та чіплялися за дорогоцінне життя. Я також падала і зараз була знесилена. До того ж не надто добре почувалася. Останнім часом погода була дуже суха; від кожного ковтка мені дерло в горлі. Вуха, здавалося, заклало пекучою ватою, і очі горіли.

— Ти маєш піти до мого лікаря в Найробі, — наполягала Джинджер.

— Дурниці, — відповіла я. — Коли знову задощить, усе минеться.

— Тепер ти працюєш на мене.

Вона розсміялася, вдаючи, що це жарт.

— Пообіцяй, що підеш.

Поки я дісталася до Найробі, мене вже била лихоманка. Я тремтіла, не в змозі вгадати, якій недузі нарешті вдалося мене здолати: малярії, тифові чи іншій смертельній хворобі з тих, які переслідували поселенців Кенії протягом останніх п’ятдесяти років. Лікар Джинджер із перших слів ніби відро холодної води вилив мені на голову: він збирався мене оперувати, оскільки я, поза сумнівом, захворіла на тонзиліт.

— Мені не подобаються лікарі, — сказала я і взяла свій жакет. — Не хочу мати в собі чужої крові, дякую красно.

— Інфекція не мине сама. Якщо залишити все як є, горло загноїться. Ви ж не хочете померти від запалення мигдалин, чи не так?

І він таки зробив мені операцію. Я недовго пручалася — поки мені під носом не провели просоченим ефіром папірцем. А далі все затягнулося мороком, і коли я нарешті прокинулася, ніби виринаючи з густого туману, то побачила обличчя Деніса, осяяне небесним світлом.

— Ти повернувся, — прохрипіла я.

Він поплескав собі по горлу, натякаючи, що мені не треба розмовляти.

— Джинджер змусила мене заприсягтися, що я прийду тебе провідати. Гадаю, вона думала, що лікар тебе тут пришиє.

Він сумно усміхнувся.

— Радий, що цього не сталося.

Позад нього метушилася медсестра, готуючи постіль для іншого пацієнта. Я бажала, щоб вона пішла й залишила нас наодинці. Мені хотілося розпитати, як у нього справи, чи бракувало йому мене, що тепер буде з нами. Коли нарешті ми залишилися самі, я ледь могла проковтнути щось гірке.

— Танні теж прийшла б, але в неї останнім часом не все гаразд, — сказав він. — Ферма в безнадійному стані, й вона така пригнічена, що я боюся: хоч би не заподіяла собі чогось.

Він побачив, як покруглішали в мене очі, та пояснив:

— Вона погрожувала цим і раніше. Так зробив її батько.

Він раптом замислився, і я побачила, як важко йому дається кожне слово. Денісові було складно обговорювати такі питання, до того ж, нас трьох доволі складно пов’язала доля. Йому, вочевидь, не хотілося говорити зі мною про Карен, але все, що стосувалося її, певним чином мало відношення й до мене.

— Я домовився з сусідкою, Інґрід Лідсторм, щоб вона була з нею, коли я поїду на сафарі, — провадив він. — Зараз Танні не можна залишатися самій, і вона не повинна хвилюватися через жодні дрібниці.

— Вона не повинна про нас дізнатися, — насилу прошепотіла я. — Розумію.

І я справді розуміла.

Він дивився вбік, туди, де на стіну падала тінь від спинки мого ліжка. Темні косі лінії нагадували тюремні ґрати.

— Здається, я ніколи не знав, що тобі сказати, Берил.

— Отже, це прощання.

— Поки що так.

Я заплющила очі, відчула, що ліки знову затягують мене в глибокий сон. Я завжди знала, що Деніс ніколи не належатиме мені, — він не міг комусь належати. Він був надто волелюбним. Я дуже добре це розуміла, і все ж таки сподівалася, що ми зможемо залишити все як є — потай знаходити час для зустрічей та насолоджуватися кожною миттю разом. Принаймні хоча б так. Але тепер усе змінилося.

— Берил, — почула я його голос, але відповісти не змогла.

Коли я знову прокинулась, у кімнаті стояла темрява, його вже і слід простиг.

Джинджер заїхала по мене наступного тижня й повезла назад у Накуру, до мого тимчасового житла, отже, мені не довелося мучитись у потязі. Горло ще боліло, а від останньої зустрічі з Денісом саднило в серці. Одружиться він із Карен чи ні, та зв’язок між ними все одно був надто складний і міцний, щоб вони могли колись розлучитися. Так чи інакше, я мала побажати їм щастя. Вони обоє були не байдужі мені, хоч би як дивно