Леді Африка - Пола Маклейн
— Ви ж знаєте, Деніса ніколи не цікавили вечірки.
Але я не зрозуміла головного.
— Брор знову одружився. Я завжди боялася появи іншої баронеси Бліксен, і це сталося в найжахливіший момент. Розлучених жінок не вітають у Будинку уряду на головному святкуванні. Тепер бачиш, як усе це нестерпно.
Вона знову й знову стискала руки. Суглоби на її пальцях побіліли.
— Ви хочете, щоб Деніс одружився з вами, — тихо промовила я, нарешті все розуміючи.
— Він відмовляється.
Вона дуже холодно розсміялася, й це був жахливий звук.
— Якщо він не хоче тепер — заради цього, заради мене, — значить, уже ніколи цього не зробить.
50
ротягом наступних кількох місяців я намагалася думати лише про наших коней, особливо про Посланця, який, здавалося, що не день опирався мені дедалі менше. Ніхто б не сказав, що його приборкано, але часом уранці, коли я їхала на ньому верхи, відчувала в рухах його округлої гладенької спини щось подібне до поблажливості. Можливо, я досі йому не подобалась, або він і зовсім не визнав мене, але я почала думати, нібито кінь зрозумів, чого саме від нього хочуть, і, можливо, незабаром забажає того самого для себе.Одного ранку, коли я вже передала Посланця його конюхові, мені назустріч вийшла Емма в широкому, мов парасолька, капелюсі від сонця.
— Ти добре почуваєшся? — запитала вона з дивним виразом обличчя.
Цілком на неї схоже. Навіть не привіталася.
— Авжеж, — відповіла я, хоча цієї ночі, коли Менсфілд поїхав до міста в справах, я відчула, як до горла підступила хвиля нудоти, й ледь устигла встати з ліжка, як виблювала.
Коли Менсфілд повернувся додому, то знайшов мене скорченою на підлозі й занадто кволою, щоб самотужки підвестися. — Може, звернемося до лікаря в місті? — занепокоївся він. — Не треба. Я просто щось не те з’їла. Мені лише треба трохи полежати.
Він відвів мене до ліжка, поклав під потилицю вологого рушника та засунув штори, щоб я могла відпочити. Але по тому, як він ніжно поцілував мене в долоню та вийшов до іншої кімнати, я довго дивилась у стіну й думала. Звичайно ж, я була вагітна. Відчуття було тим самим, що й тоді, в Лондоні. Якимось чином Емма запідозрила це раніше, ніж я сама зрозуміла.
Я знала, що потрібно сказати про це Менсфілду, але після того випадку з Посланцем та його реакції на смерть Майї Керберрі, боялася цього. Вагітність лише посилить його занепокоєння. Це точно. А якщо він хоче не просто сповити мене, а загнуздати? Що тоді?
Поки я непокоїлася та вагалась, Менсфілд, зрештою, здогадався.
— Хіба ти не щаслива, люба?
Він узяв мене за руки й глянув у вічі.
— Ми лише почали нашу справу, — намагалась пояснити я. — Ще так багато чого треба зробити для ферми та коней.
— Хіба маленька перерва завдасть значної шкоди? Коли ти будеш готова повернутися, коні чекатимуть на тебе.
Ми лежали в темряві у нашому ліжку. Його біла піжамна сорочка, здавалося, пливла й стрибала перед моїми очима.
— Я не хочу залишати роботу, Менсфілде. Будь ласка, не вимагай цього від мене.
— Звісно, ти перестанеш їздити... принаймні до народження дитини. Тобі слід подбати про себе.
— Саме так я і дбаю про себе, хіба ти не розумієш? Якщо ми матимемо цю дитину, я працюватиму так само, як і раніше. Я не можу жити інакше.
— Якщо ми матимемо цю дитину? — він відсторонився, і його погляд посуворішав. — Тут не має бути жодних сумнівів.
— Я лише боюся, що все зміниться, — я відчула, що поступаюся.
— Звичайно, зміниться. Ми говоримо про дитину, Берил. Про милого маленького хлопчика або дівчинку; ця маленька людина має в усьому на нас покладатися.
Його голос набув такої напруги, що все в мені затремтіло. Здавалося, він не розумів: сама думка про те, щоб відкинути геть життя, яке мені так подобалося, лякала мене. Є жінки, які без жодних вагань могли присвятити себе сімейному життю, потребам їхніх чоловіків і дітей. Деякі по-справжньому жадали цього, але мені було невідоме таке життя. Чи зможу я колись із цим впоратися?
— Ти навчишся бути гарною мамою, — мовив він по тривалій мовчанці. — Люди можуть навчатися багатьох речей.
— Сподіваюся, ти маєш рацію.
Я заплющила очі та поклала руку йому на груди, провела пальцями по слизьких ґудзиках його сорочки й досконало обробленому краю бавовняної поли. Шов було виконано настільки ретельно, що він просто не міг розійтися.
51
весь світ читав у газетах про цей королівський візит — про вокзал Найробі, прикрашений трояндами, про розфарбовані вітальні транспаранти й сотні прапорів, що майоріли на вітрі. Як зібралися тисячі людей усіх рас у барвистому урочистому одязі, в токах, фесках і оксамитових пантофлях. Як наш новий губернатор сер Едвард Ґріґ ревів у мегафон свою промову, і як потім двох молодих принців відвезли до Будинку уряду на пагорбі на перше з багатьох великих святкувань, за якими мали йти вечері, зібрання та блискучі бали.Цілий місяць кожна біла жінка за півтори сотні кілометрів зокола відпрацьовувала реверанси та божеволіла від думок про вбрання.
Усім титулованим особам — вихідцям із високоповажних родів, баронетам і графам, що скніли в цих мало відомих цивілізованому світові краях, — траплялася унікальна нагода постати в усій своїй пишноті.
Я була на четвертому місяці вагітності й надто збентежена цим, щоб перейматися через щось інше, до того ж не збиралася ні з ким ділитися своїми новинами.
Щоб виграти час, почала носити вільні блузки та об’ємні спідниці — це я, та, яку завжди бачили в штанях. Але для мене це було єдиним правильним рішенням. Я старалася показуватись якомога рідше, але Менсфілд наполягав на тому, щоб ми були присутніми на всіх заходах.
— Давай просто розкажемо про це, люба. Вони все одно скоро дізнаються.
— Я знаю... але це особисте.
— Що ти таке кажеш?
Він наморщив чоло.
— Це радісна новина, дурненька.
— Ти не можеш піти на вечірку сам? Я не дуже добре почуваюся.
— Не сподівайся, що зможеш так легко від цього ухилитися, Берил. Бути запрошеними туди —
