Леді Африка - Пола Маклейн
Нарешті вдалося розгледіти здаля обриси мосту. Коли під’їхала ближче, побачила, що це лише бамбукові перекладини завширшки півтора-два метри, закріплені линвою; такі мости будували місцеві племена для власних потреб. Я не могла перевірити місток на міцність, але знала, що зазвичай такі містки використовували для невеличких ручних візків, часом — для переведення волів на налигачі. Найпевніше, місток мав нас витримати.
Я спустилася з сідла, взяла коня за віжки, й ми почали спуск. Пегас трохи посковзнувся на розсипі гальки та заіржав з переляку. Міст здавався надійним, але мотузки виявилися заслабкими, й від наших рухів розгойдалися. Це колисання викликало в мене нудоту, і я знала, що Пегасові не краще.
Метр за метром ми посувалися мостом. Я чула, як десь за шість метрів під нами реве потік. У місячному світлі, мов жива, мчала піна; темна вода, підсвічена сріблом, здіймалася хвилями. Коли я побачила блідий берег, відчула справжнє полегшення. Мені вже почало здаватися, що ми зайшли надто далеко й дуже ризикуємо, але ось уже й дійшли. Майже стали на тверду землю.
Линви озвалися різким рипучим звуком, і бамбук почав осипатися. Пегас захитався, його ноги провалилися. Падаючи, він застогнав, і на мить мені здалося, що я вже втратила його, але міст здригнувся й кінь утримався. Його ноги пробили отвори в бамбукових кріпленнях. Він занурився по груди, але його міцно тримали перекладини мосту. Під нами страшно клекотіла річка. Можливо, я також була в небезпеці, але могла думати лише про Пегаса й про те, як його занапастила.
Чистокровні зазвичай полохливі, але Пегас завжди мав холодну голову. Він був мужнім і стриманим навіть тоді, коли дивився на мене з темряви своїми великими очима з цілковитою довірою. Він був упевнений, що я можу його врятувати, і я також у це вірила, тож почала обдумувати план дій. Я мала прив’язану до сідла мотузку; якщо добре її закріпити, довжини якраз мало вистачити, щоб витягнути коня.
Міст піді мною хилитався, нагадуючи пружинний матрац, поки я повільно рухалася вперед, відчуваючи сплески адреналіну й свій нерівний подих. Нарешті я досягла протилежного берега та знайшла добре вкорінену акацію, яка похилилася на один бік. Дерево було молоде, але єдине, на яке я цієї миті могла сподіватися. Повернулася до Пегаса: він чекав з героїчним терпінням. Обмотала мотузку навколо його морди й виготовила імпровізований недоуздок. Якщо мотузка зісковзне, все буде марним. Я хотіла закріпити коня так, щоб він протримався до ранку. Без важелів з рейок йому не виплутатись, а робити щось самотужки в темряві було надто небезпечно. Я могла його втратити, тож мала ризикнути.
Я міцно закріпила недоуздок і прив’язала інший кінець мотузки до акації, а потім припала до шиї коня, щоб відпочити.
— Ми втрапили в справжню халепу, — сказала я, і оксамитові вуха Пегаса нахилилися вперед: він уважно слухав.
Я зав’язала на плечах вовняну ковдру як накидку та присіла біля нього, щоб обом стало тепліше. Але щойно подумала, що зможу трохи поспати, як почула шелест кущів і грюкіт. Наш запах вловив слонячий гурт, і він ішов сюди. Наразі слони шумно перекочувалися берегом, лякали Пегаса. Я не могла знати, чи не підуть вони просто на нас і не рознесуть міст на друзки. Інстинктивно підвелася. Пегас борсався, вириваючись із рейок і смикаючись із боку на бік. Я страшенно злякалася, що він упаде вниз, але якимось чином йому вдалося вивільнити спочатку одну ногу, а потім другу. Кінь потягнувся до близького берега, відштовхнувся копитами, коли міст навколо нас почав розсипатися. Це було так, ніби ми йшли доріжкою із зубочисток або з вологого цукру, який танув під ногами; а може, ми йшли вже просто в порожнечі.
Так чи інакше, але Пегас сам героїчно вивільнив свої ноги й проскочив останні рейки. Але кут нахилу берега був надто крутий. Земля кришилася й обсипалася з урвища з-під копит. Пегас уже виснажився. Піскувата глина текла, як вода, і я подумала, що все ж таки втрачу свого коня. Слони були ще далеко. Я чула їхні стогони й ревіння самця, яке ні з чим не можна сплутати. Ці тварини мають слабкий зір, але знала, що вони можуть знайти нас за запахом.
Підганяючи Пегаса, я стояла біля дерева й обома руками тягнула за мотузку, щосили впираючись і згинаючись навпіл. Нарешті ми обоє видерлися на берег. Я бачила на грудях Пегаса глибокі борозни від мотузки, шкіра на його ногах була пошматована. Нам обом дуже пощастило, але небезпека досі була близько. Десь тут, поряд, ревіли слони, та й взагалі невідомо що могло ховатися в кущах. Від Пегаса пахло кров’ю, ми обоє страшенно стомилися й могли стати легкою здобиччю для будь-якого звіра. Отже, мали йти далі.
Коли ми нарешті дісталися «Соліо», майже світало. Поки родичі Берклі шукали гарного покупця, маєтком опікувалися його віддані сомалійські слуги. Вони мене знали й попри ранню годину привітно зустріли та підготували для Пегаса сухе стійло. Я ретельно очистила та перев’язала його рани й виявила, що вони не настільки жахливі, як здавалося. Від рейок залишилися неглибокі порізи на грудях і ногах, але ознак зараження та свіжої крові не було. На щастя, він одужає. А де ж зараз Деніс? Може, його теж затримав дощ? Я нічого не знала про його обставини і, лягаючи спати, сподівалася на краще.
Прокинулася за кілька годин по тому, випила кави, трохи поснідала, весь час дослухаючись, чи не їде Деніс. Він мав примчати на своїй гуркітливій автівці, яку можна було почути за кілометр, а далі ми мали б шість днів лише для двох. Ми ніколи не проводили разом стільки часу, і я відчувала запаморочення від думки про його близькість, запах, руки й сміх. Він покаже мені місця та речі, які він любить, і ми разом насолоджуватимемося кожною миттю. Аби ж лишень він приїхав.
Нарешті по обіді я побачила Денісового хлопця з народу кікуйю, який біг шляхом до будинку, розмірено підстрибуючи, ніби міг так бігти вічно. Я спостерігала за ним з болем у животі, бо вже знала, яку звістку він несе.
— Бедар сказав, що його не буде, мсабу, — сказав
