Леді Африка - Пола Маклейн

Ми підійшли до Оґілві; виявилося, він поділяв думку Рути.

— Ви бачили його? Наступного разу він точно виграє.

І він виграв.

В останні місяці 1925 року мої коні вигравали й часто займали призові місця, тож тісний світ кінного спорту Найробі, здалося, нарешті був готовий визнати мене своїм членом. Ді запросив мене повернутися до «Соясамбу», сказав, що, хоч зараз, хоч пізніше, в його стайнях завжди знайдеться місце для мене. Бен Біркбек написав, що палає бажанням дати мені своїх коней, що я успадкувала батьків дар і невдовзі матиму таку само гарну репутацію в колонії, яку мав батько. На одному з виступів я помітила, що мені аплодує мати у високому капелюсі з пір’ям. Я не бачила її цілий рік і відчула, як усередині штовхнулося щось пекуче й важке. Я досі не знала, ким вона мені була і як залишатися біля неї, не ніяковіючи. Мабуть, так ніколи й не дізнаюся.

— Я пишаюся твоїм успіхом, — сказала вона, коли знайшла мене трохи згодом. — Вітаю.

Я слухала її новини та спостерігала за тим, як вона потягує темно-рожевий коктейль. Зараз вона жила біля Елдорета з Дікі й хлопчиками та постійно шукала якогось способу допомогти Дікі звести кінці з кінцями, але їй не дуже щастило.

— Мені дуже шкода, що вам так нелегко живеться, — сказала я їй і з подивом помітила, що мені справді шкода.

Може, Берклі мав рацію, коли казав, що ми ніколи не віддаляємося від сім’ї або від будь-кого, якщо ми його любимо. Принаймні, якщо й віддаляємося, то не по-справжньому. Мої почуття до Клари заплуталися при самім корені, й тепер їх неможливо було розв’язати. Подобалося мені це чи ні, але я не змогла забути, як вона покинула мене. Але пройти повз неї, коли вона потребувала допомоги, мені також здавалося неправильним.

— Я можу для вас щось зробити?

— Ми впораємося, — з незвичайною твердістю відповіла вона.

Мати допила свій коктейль і зібралася йти, але все-таки сказала:

— Я рада: ти отримала те, на що заслуговуєш.

Завдяки цим перемогам я нарешті змогла почати платити Руті за його працю, подарувати його дружині нове взуття й купити горщики для приготування їжі. А ще я придбала справжнє ліжко для свого намету під трибунами й відклала гроші на авто. Але я не збиралася відпочивати й не думала, що удача вічно буде зі мною.

Щось схоже я відчувала й стосовно Деніса. Кожна година з ним була солодкою, як все крадене. Щоб бачитися з ним у «Мбоґані», я почала позичати в Карен мотоцикл, їзда на якому — глибокими вибоями та через валуни, з підстрибуванням на скам’янілій червоній глині — чомусь нагадувала мені наші зустрічі з Денісом. І те, й інше було небезпечним, зухвалим та непробачним правопорушенням. Карен померла б, якби дізналася, що я спала у «Мбаґаті» під дірявим дахом в обіймах її коханця, поки сама вона їздила в Данію, — але я не могла про це думати. У такому разі я нічого не мала б із того, що маю тепер, і це було б набагато гірше.

Карен повинна була незабаром повернутися. І, коли Деніс почав казати, що збирається в розвідувальну поїздку поблизу Меру й що я б могла до нього приєднатись, я зрозуміла, що це наша остання можливість побути разом.

— Ти можеш заїхати по мене й далі поїдемо вдвох.

Для цього нам потрібно було дещо узгодити. Я мала прибути в «Соліо» — на стару ферму Берклі — та залишити там Пегаса, а далі ми мали їхати на Денісовому «Хадсоні». По поверненні збиралися роз’їхатися різними шляхами.

Ми планували зустрітися в лютому. Тим часом Деніс вирушить у довге сафарі з багатим клієнтом з Австралії, а я працюватиму над підготовкою Врека до «Сент-Леджер» — головних перегонів Кенії. Нещодавні успіхи Врека зробили його фаворитом, і я збиралася докласти всіх зусиль, щоб він виправдав ці сподівання та зробив навіть більше.

Того дня, коли я збиралася виїхати назустріч Денісу, небо з тріскотом розверзлось і почалася злива, яка, здавалося, не збиралась вщухати.

Рута визирнув із дверей стайні та глянув на потоки сірої води.

— Ти ж залишишся, мсабу[34]?

Він знав про мої плани: я ніколи не мала від нього секретів.

— Ні, я не можу, але затримаюсь. Ти не схвалюєш наших стосунків з Денісом. Я знаю.

Він знизав плечима, а потім зітхнув і вимовив добре відоме мені тубільське прислів’я:

— Хто розуміє жінку та небо?

— Я його кохаю, Руто.

Досі ніколи цього не визнавала, навіть перед собою.

Його тернові очі блиснули навіть крізь стіну густої мряки.

— Хіба не все одно, схвалюю я це чи ні? Ти все одно до нього поїдеш.

— Так, поїду.

Цілий день я спостерігала за дощем та потоками червоного болота. Нарешті, коли обрій і хмари трохи посвітлішали та з’явився блідий натяк на сонячне світло, я осідлала Пегаса й втекла. «Соліо» розташовувався по той бік Абердере, за п’ятдесят п’ять кілометрів прямо на схід. За кращих умов я пожаліла б Пегаса й об’їхала гору з півночі. Але зараз, коли ми так пізно виїхали, я вирішила скоротити шлях і піднятися вузькою звивистою стежкою.

Мене не лякало те, що їду верхи самотою серед ночі. Я їздила в темряві й раніше, навіть і без такої нагальної потреби. Пегас це міг. У горах його завжди рятувало тонке чуття — крок був вивіреним, як у гірського цапа.

Спочатку ми рухалися доволі швидко. Розпогодилося, і я відчувала на своїй шкірі приємний дотик нічного повітря. Вузька стежка повільно петляла догори, й скрізь під нами яскріли розсипи міських вогнів. У своїх тісних ліжках спали торговці, а на тростинових циновках по долівці спокійно й затишно сопли діти. Мені було важко уявити таке тихе життя з Денісом. Жодному з нас не підходила одноманітність чи буденність, усі ці неминучі обмеження домашнього життя. Ми мали лише цю й наступну ночі. Вкрадені поцілунки. Солодке й страшне щастя. Щоб провести з ним хоч на одну годину більше, я була готова на що завгодно.

Здається, ми були вже на півдорозі до «Соліо», коли я відчула запах води. Незабаром почувся й гомін річки, вона була прямо попереду. Ми повільно почали наближатися, лише бліде світло місяця трохи підказувало шлях. Коли підійшли ближче, я побачила бурхливий потік, який закручувався у вир між крутих звивистих