Леді Африка - Пола Маклейн
— Усе дуже складно. Колись, можливо, я тренуватиму багато коней і матиму багато грошей, але зараз... — я затнулася.
— Я вмію чекати.
Його очі були ясні, чорні й спокійні.
— Коли ми переможемо, я отримаю платню.
— Але я не знаю, коли це станеться. Найкращий шанс, який я маю, — це Барон з «Продюс Стейкс», на підготовку якого в мене чотири місяці. Я себе тут ще не зарекомендувала.
— Я вірю, що ми переможемо, мемсагіб.
— Ти віриш?
Я не могла не усміхнутися.
— Я займалась усім сама й насправді вже не знаю, наскільки сильна моя віра.
— Я ніколи не бачив, щоб ти боялася. Отже, я також не боюся. Я пошлю когось по свою дружину. Вона готуватиме нам їжу.
— Це гарна думка, Руто, але де ми всі тут розмістимося?
— Ми зробимо все, щоб виграти перегони. Місце має знайтися.
Я лише кліпала, вражена оптимізмом Рути й тим, як усе в нього просто виходило. Насправді, звичайно, це було дуже непросто, але його поява була дивовижно вчасною. Ми потребували одне одного. Лише це вже трохи заспокоювало. Можливо, одного дня ми й могли б виграти.
— Випий кави. Хоча, побоююсь, вона не дуже добра.
— Ти завжди була кепським кухарем, — він стримано усміхнувся.
— Атож.
Ми сиділи за крихітним кедровим столом, і я наливала нам каву. Він розповів про свою дружину Кімару та дворічного сина Азіса. Я сказала йому про крах мого шлюбу, знаючи, що він цього не зрозуміє і точно не схвалить. У кіпів дружини вважалися власністю й розподіл влади не викликав сумнівів. Чоловіки були головними в домогосподарствах, і їхні жінки поважали цей закон.
— Бвана Пурвес не був схожим на твого батька, — мовив Рута, коли я скінчила свою розповідь.
— Ні, — відповіла я. — І на твого також.
Можливо, Рута ніколи не зрозумів би мого вибору, але ми не повинні були мати на все однакову думку, щоб допомагати одне одному. Він здолав такий довгий шлях із дна долини до мене в Моло з власних причин.
— Ти навіть не уявляєш, як я потребувала твоєї допомоги, мій друже. І сама цього досі не знала.
— Я радий, що прийшов. Але скажи, тут завжди так холодно?
— Побоююсь, що так.
— Тоді нам доведеться розвести більше вогнище, Беру.
— Розведемо, — сказала я. — Ми вже це зробили.
39
ені допомагало лише те, що я нічого не боялася, і поруч із Рутою нарешті про це згадала. Я завзято шукала коней для тренувань, і вже до початку квітня отримала яскраво-каштанового жеребця з широкими грудьми на ім’я Раддіґор; мала ще Барона, а згодом повернули Врека і Мелтон Пай. Карсдейл-Лаки продали їх іншому власникові, який одразу ж довірився мені більше, ніж будь-коли довіряли Карсдейл-Лаки. Я могла взяти їх усіх із собою під час переїзду з Моло до Накуру — саме так ми з Рутою вирішили проблему з житлом. У Моло було надто холодно й незатишно, тож ми орендували місце на іподромі Накуру неподалік від «Соясамбу» та місцевості, яку я добре знала. Рута і його дружина зайняли невеличку хатину позад головної обори. Я ж розташувалася під шатровим металевим дахом над трибуною, де влаштувала собі ліжко на ящиках. Клунок із сіном слугував за тумбу, інший став стільцем. І все ж таки я одразу відчула себе там як удома й була щаслива. Життя знову почало приносити радість. У мене був Рута, в Рути була я, ми обоє мали шанс виграти перегони. Чого ще бажати?Більшість своїх сподівань я покладала на Врека. Він отримав найкраще від народження — досконалу статуру й чудовий родовід. Але за невдалого тренування завжди є ризик спотворити, зіпсувати або навіть знищити закладене природою. Останні кроки в тренуванні будь-якого рисака були найважливішою частиною процесу. Протягом кількох місяців я спостерігала за тим, як норовливе та гордовите лоша перетворюється на щось дивовижне. Кожен м’яз під його лискучим каштановим хутром свідчив про силу та грацію. Він мав дужі ноги й міцне тіло, йому не бракувало бадьорості. Кінь здавався просто створеним для перегонів і перемог, та й сам, напевне, це відчував.
Врек був нашим квитком у майбутнє — моїм і Рути. Він міг допомогти нам пробитися в цьому складному житті, зробити нам імена.
Одного вечора, за кілька тижнів до початку перегонів, я їздила в місто замовляти корми й вирішила зупинитися в готелі Ді. Минув майже рік з того часу, як я там була востаннє, — тяжкої ночі, коли Джок напав на Ді й побив його. Було досить легко взагалі уникнути цього місця, якби я не хотіла тривожити спогадів чи побоювалася ненароком натрапити на Ді, але я нарешті відчула себе готовою побачитися з ним. Я прив’язала Пегаса надворі, обтрусила свої мокасини та пригладила волосся, сподіваючись, що маю більш-менш пристойний вигляд. Мені знадобилося трохи часу, щоб звикнути до світла, та, коли я зорієнтувалася остаточно, побачила, що Ді там нема. Але там був Деніс — простягнений у кріслі з напоєм; його капелюх лежав поруч. Здається, я перестала дихати.
— У тебе чудовий вигляд, Берил, — сказав він, коли я підійшла, ледь тримаючись на ногах. — Як твої справи?
Тепер забагато подій та складних рішень стояло між нами... І втрат: щоб описати їх, мені не вистачило б слів.
— Ідуть потроху, — насилу вичавила я. — А як ви?
— По-різному.
Він кліпав своїми горіховими очима, а я дивилась на нього, й моє серце трепетало та здригалось, як і щоразу, коли він був поряд. Можливо, так буде завжди.
— Я чув, ти була в Лондоні?
— Так.
Я потягнулася до спинки стільця, щоб встояти на ногах.
— Мене також тут не було, я їздив на похорон матері.
— Співчуваю, Денісе.
— Напевно, її час настав. Принаймні так кажуть.
— Ти зараз працюєш?
— Так. Узяв свого першого професійного клієнта кілька місяців тому. Досить непоганий хлопець... до речі, американець. Він навчився володіти мачете й сам носить свої речі.
— Ось бачиш! Я знала, що ти навчиш усіх цих розпещених Тедді Рузвельтів.
— Не певен. У Блікса нещодавно був один: хотів узяти із собою рояль.
— Блікс... Я скучила
