Леді Африка - Пола Маклейн
— Ні, ні. Я просто погано почуваюся.
— У мене щось є від нездужання.
Він погладив мені стегно з внутрішнього боку, його рука пливла, мов праска шовком. Він наблизився, щоб поцілувати, але я мимоволі відсторонилася. Коли він знову на мене глянув, погляд був більш зосередженим.
— Френк казав, що ти можеш спочатку бути прохолодною, але все одно не треба здаватися.
— Що?!
— Не вдавай ягнятка, Берил. Ми всі знаємо, що в тебе багатий досвід у цій справі.
Мене зовсім не дивувала поведінка Джосса, але якщо Френк привіз мене сюди, щоб кинути на з’їжу, — це була інша річ. Я мовчки встала та пішла коридором, але двері нашої кімнати були зачинені. Я вдарила в них долонею. Але у відповідь почула лише сміх.
— Френку! — закричала я, але він не озвався.
У коридорі було темно, і всі інші двері були щільно зачинені. Не знаючи, що ще зробити, я замкнулася в дамській кімнаті й сіла на підлогу чекати ранку. Знала, що ніч буде дійсно довга, але мені було що згадати... Те, чим не поділилася раніше, й не зробила б цього ні за які гроші. «Кенія ще не була Кенією, я кидала списа та булаву рунґу. Я любила коня з крильми. Я ніколи не почувалася самотньою або нікчемною. Я була Лаквет».
37
ва дні по тому, коли ми повернулися зі «Слейнса», Френк одразу поїхав до своєї мисливської хатини, а я почала збирати речі, щоб від нього піти. Була цілком спокійна: пакувала рюкзак повільно й старанно, складала в нього речі зі свого минулого життя. Все, що подарував мені Френк, залишила на письмовому столі. Гроші також. Я не гнівалася на нього. Я ні на кого не гнівалася — лише хотіла знайти власний шлях та знов бути впевненою в тому, ким я є.Мала кілька думок про свої наступні кроки. До того, як я полишила Лондон, Кокі згадувала стайню «Вестерленд» в Моло. Її кузен Джеррі Олександр був там керівником, і вона гадала, що це місце підійде для другого старту. Я не знала, чи сягнули плітки про мене так далеко на північ і чи взагалі потребує Джеррі тренера, але повірила словам Кокі про те, що він допоможе мені стати на правильний шлях. Та головне — я мала спершу навідати свій дім.
Я проїхала головною дорогою на північ до Найваша й попрямувала на схід невторованим шляхом, навпростець крізь дикі чагарники. Насипи з каменю та золоті трави змінилися червоною пилюкою, колючими деревами й непідкореною саваною. Відлуння повторювало рівний ритмічний стукіт підків Пегаса. Здавалося, він розумів, що це не звичайний виїзд, але не зважав ані на шлях, ані на моторошну тишу. Навіть коли величезний чагарниковий кабан вискочив з ярка за сотню метрів попереду та помчав дорогою, вицокуючи своїми низенькими пласкими ратичками та повискуючи з переляку, — Пегас лише раз мотнув головою, а далі спокійно й плавно прискорився.
Нарешті ми знову почали підійматися вгору й побачили зелений край лісу Мау на дальньому схилі укосу — густі дерева та колінкуваті хребти, перед нами постала земля, яку я любила більше за всяку іншу: кратер Мененґаї, долина Ронґаї, блакитні й хвилясті гори Абердере.
Джок був удома та щойно закінчив обід. Я хотіла заскочити його зненацька, й мені це вдалося: він сполотнів, відсунувся від столу, почав крутити в руках лляну серветку.
— Можу вгадати, за чим ти приїхала.
— Ти не відповідав на мої листи.
— Сподівався, може, ти передумаєш.
— Справді?
Я не могла йому повірити.
— Ні. Не знаю. Усе пішло не так, як я собі уявляв.
— Можу сказати те саме, — відповіла я.
Мені захотілося почати згадувати всі неприємності наших стосунків, усі виснажливі сварки — перерахувати все, — щоб він відчув, чого мені все це коштувало. Але в цьому була й частина моєї провини. Наші невдачі були спільними.
— Будь ласка, Джоку. Просто скажи, що даси мені розлучення. Минуло вже достатньо часу.
Він підвівся, наблизився до вікна, що виходило на долину.
— Я повинен знайти спосіб, щоб усе це запрацювало. Ось про що я думаю.
— Коли документи будуть готові, я пришлю їх тобі.
Він голосно й глибоко зітхнув, а потім повернувся до мене обличчям:
— Так. Добре.
Його очі на мить зустрілися з моїми, і в цих холодних блакитних кружальцях — після всього, що було, — я нарешті помітила тінь каяття, справжнього жалю.
— До побачення, Берил.
— Бувай.
Коли я виходила за двері, то вже точно знала, що ніколи не повернуся. Задавнений тягар злетів з моїх пліч і здимів до неба.
Нікуди не звертаючи, я попрямувала до «Ґрін Гіллз». Там уже скрізь поросла висока густа трава, й те, що залишалося від стаєнь та головного будинку, почало безнадійно хилитися до землі. Млина вже давно не стало, а поля позаростали так, неначе земля забирала своє назад. Я думала про ту працю, якої до всього цього доклав батько, про те, які ми були щасливі, — й чомусь не відчувала порожнечі. Я мала незрушну впевненість, що моє минуле завжди буде зі мною, що я ніколи не забуду його значення для мене. З одного краю стежки, що вела до лісу, височіла купа каміння, яка позначала могилу Буллера. Я зупинила Пегаса та дозволила йому погуляти, поки сама на деякий час присіла, згадуючи той день, коли поховала тут свого пса. Викопала яму такої глибини, щоб жодна гієна не могла його знайти. Усе каміння залишалося на місці. Буллер з його сіруватими шрамами, що означали тяжко здобуті перемоги, був у безпеці у своєму нескінченному сні. Жоден підлий хижак не зміг до нього доторкнутися.
Я попетляла схилом донизу, поки дісталася до стежки, що вела в село кіпів, і прив’язала Пегаса до тернової огорожі бома Коли зайшла за огорожу, першою мене помітила молода жінка на ім’я Джеббта. Я не бачила її багато років, звідтоді, коли ми обидві були дівчатками, але більше за все мене здивувала дитина, яка обіймала її кругле, мов гарбуз, стегно.
— Ласкаво просимо, мемсагіб. Заходьте.
Я підійшла до неї та простягнула руку, щоб доторкнутися до шовковистої кіски дитини, а потім до лискучого плеча Джеббти. Вона стала справжньою жінкою, з усією жіночою ношею. Таким було життя в селі кіпів. Тут нічого не
