Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Український філософ Сергій Кримський 2010 попрощався зі світом із думкою про Сковороду, а вони живуть із думкою про ротацію.

Онде й Борис Олійник (ще одна «совість нації») 1973 року один із небагатьох також «совістей нації» не голосував за виключення Миколи Лукаша зі Спілки письменників, а 2010 року після 9 березня (!) «напружує» м'язи, як би позбутися Марії Матіос із Шевченківського комітету. О, часи, о, звичаї! А ви кажете - комуністи. Ну, не унсовці ж! І вік начебто не для борюкання з маленькою жінкою такого вели-и-и-икого чоловіка Бориса Ілліча! І статус. І колишні заслуги.

(Пригадую, як улітку 1990 року я їхала зі своїх Чернівців як представник обласного відділення Фонду культури (ще України, як казала моя бабця, не було) у Лубни на відкриття пам'ятного знаку на роковини Голодомору, який згодом мав стати меморіалом жертвам Голодомору (автор проекту - знаменитий архітектор М. Ігнащенко). Як тодішня компартійна верхівка опиралася відкриттю того хреста на кургані, але твердість і авторитет Бориса Олійника зробили своє - знак неподалік Мгарського чоловічого монастиря, таки був відкритий. З усієї України тоді з'їхалося багато народу. Було багатолюдно, спечно і трохи сумно. Бо ж нічого про ті жахіття моє покоління не знало. Старі мовчали. Старі - плакали і хрестилися. Міліція стояла осторонь. Як і сам пам'ятник стояв осторонь шляху (партія придумала, що на кращому місці знак встановлювати не можна, бо начебто там проходять стратегічні комунікації. Ми ходили з Володимиром Прядкою, багато говорили про тодішню українську перспективу, Ігнащенко тішився, що його задум ближчим часом буде втілений у меморіал. Хоч не так сталося, як гадалося).

А тепер... «Не той тепер Миргород» - це і про Олійника також.

Та повернімося до Лукаша і Дзюби.

Я не знаю, яким був Дзюба минулого століття, крім того, що читала в його книжках і чужих спогадах. Але знаю те, свідком чого була сама. Уже працюючи в Комітеті з Національної премії України імені Т. Шевченка (2003 року на тимчасову посаду головного спеціаліста брав мене саме Іван Михайлович Дзюба, з яким ми до того не були знайомі, хіба що з публічних зібрань, а через рік він же ж призначив мене своїм заступником по Комітету) я стала очевидцем неймовірно драматичної колізії, коли серед претендентів на «шевченківку» серед інших...

Ні, краще я розкажу дослівно. Бо мене потрясла сцена, яка відбулася за моєї присутності в кабінеті І. М. Дзюби, на Прорізній, 2. Тоді, як вихор, прости мене, Боже! в кабінет влетів один знаменитий член тодішнього Шевченківського комітету. Без «будь здоров» він закипів до Дзюби із порогу такими словами і таким тоном, яких ні до, ні після собі не дозволяв:

- Іване Михайловичу, як можна? Як можна?! На цьогорічну премію претендує особа, яка свого часу казала «краще б він був там помер, у тому ізоляторі, ніж мав писати покаянного листа!» Як можна?!

Хто не знає Івана Михайловича Дзюбу, хай собі просто уявить картину після отого - «як можна?!»

У цей момент Дзюба, - до непристойності скромний Дзюба, який навіть до приймальні очолюваного ним Комітету завжди заходив, стукаючи у двері (так і не навчившись відчиняти будь-які двері лівою ногою, а тільки своїм розумом), витриманий Дзюба, на словах «Як можна?» підводиться з-за столу так, як підводиться у Донбасі над Святогірською Лаврою пам'ятник Артему: швидше із Лаври там зроблять склад за взірцем радянського досвіду, ніж знесуть потворного на тлі святого місця бетонного Артема. Підводиться і каже тихим, спокійним, але твердішим від заліза голосом:

- Шановний добродію Х.Х.! Це не є арґументом і підставою для недопуску Y. до списку претендентів на Шевченківську премію! - а далі Іван Михайлович спокійно сів за стіл. І так, ніби щойно не було блискавиць, продовжив обговорення видавничого плану книжкової серії «Бібліотека Шевченківського Комітету», запросивши до цього добродія Х.Х.

Ви здогадуєтеся, чим закінчилася ця історія? Саме так: претендентові Y. була присуджена Національна премія України імені Т. Шевченка. Саме у час головування в Комітеті І. Дзюби.

Таких людей я знаю мало. Знаю багато інших. І що не інший - то «совість нації».

Я в дуже гарних стосунках із лауреатом Y. Моя повага до цієї людини не залежить від отого 40-річної давнини «краще б він був помер...» про Дзюбу. «Я там не сиділа», - повторюю Драчеве в усіх тих випадках, коли хтось береться , надто непримиренно судити інших у минулому часі, забуваючи при тому згадати своє, далеко не-бездоганне минуле в тому самому часі. Не беруся судити тих, хто не сконав по всіх кагебістських ізоляторах чи пермських таборах, а тимчасом сидів на чи під п'єдесталом, а не в тому самому ізоляторі... Я і справді не маю такої відваги - бо не маю морального права: я тоді пішки під столом ходила, точніше, ховалася маленькою під кухонним столом від грому. Але це не означає, що моє покоління не має права думати над тими речами, оскільки рикошетом вони обпалили і нас.

...Я не питала дозволу в Івана Михайловича на оприлюднення цих епізодів, але залишки моєї совісті кажуть, що саме таке і, можливо, саме сьогодні - в часи тотальної аморальності й безпринципності - таке не можна тримати в секреті чи для внутрішнього користування. Коли я читала Дзюбині «Спогади і роздуми на фінішній прямій», мене просто «косило» від того, з якою людською гідністю і рівністю, без тіні однозначного осуду, але й з якою само-правдою Дзюба пише про тих, хто запроторював його до в'язниці, хто вів слідство, хто сидів з ним у камері у ролі «підсадок», хто...

Не хочу переказувати. Ось воно, Дзюбине про те і тих, хто не може «вибачити йому (Дзюбі!) провокаторської ролі» і листа про помилування (Боже-Боже, які «неложні і чисті» уста звинувачують Дзюбу! Які перекинчики і пристосуванці!!!). Ви ще читали у когось про самого себе таке безжальне і таке болюче, як у Дзюби?! Ви багатьох «совістей» читали про муки власного сумління:

«Якби мене заарештували зразу після написання «Інтернаціоналізму чи русифікації?», я в ніякі розмови зі слідством не вступав би: моя позиція була однозначна, і