Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
«Тут жив Микола Лукаш, - після паузи сказав Федір Тютюнник. - Знаєте про такого?» - «Зобижаєте!» - відповіла на те я. Це було несподіванкою і розгадкою тривоги Олеся Лупія одночасно (про це я розкажу окремо). - «Але так не буває! Я також, як і Лукаш, народилася 19 грудня!» - «Буває!» - ото і все, що сказав того разу Тютюнник.
Вже трохи згодом, коли я почала спілкуватися з іншими мешканцями будинку, у мене склався свій калейдоскоп уявлень про Миколу Лукаша, якого я за життя жодного разу не бачила, бо класне, і бачити не могла - він помер 29 серпня. 1988 року. Але я знала, що це був саме той - 12 червня 1973 року тричі (!) виключений зі Спілки письменників України, можливо, найвидатніший український перекладач Микола Лукаш, хто добровільно - у радянські часи! - зголосився піти до в'язниці, аби лише звідти випустили Івана Дзюбу.
Але Дзюба 1973-1974 pp. зі своїм задавненим туберкульозом легень! - усе ж відсидів майже два роки у внутрішній тюрмі («ізоляторі») КДБ за написання 1966 року книги «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Однак «пряме політичне звинувачення (арешт. - М. М. ) висунуть» після «експертизи, за десятьма підписами науковців та письменників, здійсненої за завданням ЦК, в якій працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» кваліфіковано - через сім років після написання та оприлюднення(!) - як «антирадянську». Це було ще одне обґрунтування арешту», - пише І. Дзюба у книзі «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (К.: Криниця, 2008. - С. 532, 557). Отже, І. Дзюбу за документ, надісланий ним же до ЦК Компартії України (!), арештували у січні 1973-го.
Кажуть, що й «герої нашого часу» - суддя-«колядник» Зварич і генерал Пукач також сиділи чи сидять у тих стінах ізолятора на вулиці Володимирській, 36. Не знаю. Та, зрештою, це не має особливого значення. Має значення лише суть - кого за що і коли садили, і як у той час поводилися інші.
Для тих, хто не зовсім «у темі», я наведу кілька документів» (перші два взяті із першого тому книжки «Наш Лукаш», 2009, видавничий дім «Києво-Могилянська Академія»):
Документ перший:
«Лист до Голови Президії Верховної Ради УРСР, Голови Верховного Суду УРСР, Прокурора УРСР, а також копія листа до Президії правління Спілки письменників України:
«У зв'язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне офіційне у нас неіснуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один із нарсудів м. Києва, та беручи до уваги:
а) стан здоров'я засудженого;
б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі видається майже рівновартним і через те більш-менш байдужим, - прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання.
З належною повагою Лукаш Микола Олексійович, член СПУ, Київ, вул. Суворова. 3, кв. 31. 23.III.1973».
Документ другий:
«...Іван Драч пише, що незадоволений моїми зіпсованими стосунками з... (далі йде перелік). Я кілька разів голосно зауважив із цього приводу,
що псував ці стосунки цілком свідомо. Навіть з Іваном-академіком, якому я не хочу вибачати його провокаторської ролі, коли він зрікся свого творіння, надісланого до ЦК... (с. 342)».
«З письменницьких вождів я вибув так само швидко, як з редакторів «Ранку». Якраз у цей час критик Іван Дзюба надумав обговорити з керівництвом ЦК свої погляди на національну політику (підкреслення моє. - М. М. ) всемогутньої безпомилкової партії. Вже назва Дзюбиного трактату «Інтернаціоналізм чи русифікація?» давала усі підстави до вгадування недвозначної відповіді начальства. Такою вона й була. Викликаний «куди треба» Дзюба невдовзі зрікся своїх шкідливих поглядів і засвідчив це зречення на папері, опублікованому для повчання ідейно нестійкої публіки». (с. 346) - Віталій Коротич.
МУСИВ БУТИ І ДЗЮБА,МУСИВ БУТИ І СТУС...
...2008 року, морозного січня, я ішла разом з Іваном Драчем до Центру Леся Курбаса на моновиставу Галини Стефанової за книжкою Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу», висунутою на здобуття Шевченківської премії. Іван Федорович, показавши кудись углиб подвір'я на Володимирській, сказав: «Отамо-о-о-о колись сидів Дзюба... Я там не сидів». Це було якось так казано... Так казано, що мене обдало холодним жаром!
Я не знаю та й знати вже не хочу, як у час сидіння Дзюби у тюрмі КДБ поводився Драч чи хто інший. Бо начитаєшся іншим разом розповідей одне про одного в ті часи - руки подати в Києві нікому! Кожен розкаже (а багато вже розказали) по-своєму. І кожен буде мати свою правду. Але я не про те. Я про те, що тоді до моновистави Стефанової було ще багато часу, і Драч у фаст-фуді на розі Володимирської, якраз напроти бічних вхідних дверей до нинішнього офісу СБУ, пригощав мене з Ларисою Кадировою тістечками, цілим снопом тістечок, ніби ми були з голодного краю, і багато говорив. Я люблю його саме такого: безцензурного, коли він не редагує себе «внутрішнім цензором». Сказав 1986 року на письменницькому з'їзді, що чорнобильська блискавка вразила генетичний код української нації - і сказав, і не питав ні в кого дозволу, і це не було спонтанно! Сказав 9 березня 2010, що Віктор Янукович, коли був першою особою Донецької області, показував Драчеві свої вірші - і я вірю, що так було, тому Драч і оприлюднив цей факт, і не думав, що назавтра скажуть квасні патріоти. Не Звягільському ж мав Янукович показувати свої переживання. Начебто патріотам можна віршувати, Олександрові Турчинову можна бути членом Спілки письменників - а майбутньому Президентові України - зась записати у блокнот чотири рядки! Його ж теж, як кожну людину, напевно, щось
