Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Отак і тоді, за кавою і тістечками, по-драчівськи навпростець казав про себе тодішнього - часів «відсидки» Дзюби. Казав, що не був таким, як Дзюба. Він багато чого казав про себе нещадного. Але дослівно пам'ятаю таке: «Тоді героя України Драча не було. А тепер, бачиш, є. А Дзюба тоді був героем і тепер є», - і Драч засміявся якось так, як би хотів заплакати.

Не знаю, як було тоді насправді Драчеві: заплакати чи просто пчихнути хотілося, бо може, мав від чого заплакати. Знаю, що 1978 року, в Чернівецькому університеті, під час іспиту із предмету «сучасна українська література» третім питанням було обов'язкова декламація поезії сучасного українського поета.

Що може читати наївна студентка у 18 років на іспиті хоч із сучасної української, хоч із барбадоської літератури? Правильно, інтимну лірику! Винятково вірші про любов, бо у 18 років серце б'ється зі швидкістю звуку. А що можна було читати? Ще раз правильно: те, що можна було тоді купити в саміському центрі Чернівців, у книгарні, яку згодом назвуть «Кобзар», а потім, у час «розбудови» України продадуть «Кобзар» на перепрофілювання, як плестимуть злі язики, начебто «золотому» акордеону України, нинішньому обранцеві народу - Яну Табачникові. І він чи вони, тобто власник чи власники, чиїх імен я не знаю, (та, зрештою, що це міняє?), перепрофілює «Кобзар» у «Мішель», а тепер, кажуть, у колишньому «Кобзарі» - «Українське золото». Ви вважаєте, що Шевченко би перечив, що його назвали українським золотом? Але задля справедливості хочу казати, що попри все це в сучасних Чернівцях книгарень не бракує. І це чиста правда. Сама на выдкритті двох нових лише упродовж одного року була із групою своїх теперішніх колег-киян.

Однак повернімося у минуле сторіччя. У тодышньому «Кобзарі» я на свою підвищену стипендію скуповувала всі новинки літератури. Тоді мені «смакував» Микола Вінграновський («Над Чернівцями вороняччя»... «Маріє-мріє, мрієчко, не зрадь...») та Іван Драч.

Отже, ми в українському університеті 1978-го. Драча я знала напам'ять багато. А якось сусід через стіну, на четвертому поверсі, у студентському гуртожитку №2а на вулиці Стасюка, п'ятикурсник української філології Василь Теремко (теперішній директор столичного видавництва «Академія») подарує тоненьку книжечку поезій зі сріблястою обкладинкою. Автор «сріблястої» книжки мені був невідомий: Ліна Костенко. Теремко ледь мене не душить: «Як?! Ти не знаєш?!» - (я ж початкуюча поетеса, пишу вірші й друкуюся у «Радянському студенті», «Радянській Буковині» і «Молодому буковинці», - це приблизно регіональні відповідники «Радянської України» і «Правди», тобто теперішніх «Дзеркала тижня», «Дня» чи «України молодої»). І я на тій срібного кольору книжці мало не вмираю: знаю її напам'ять всю! «Над берегами вічної ріки» вона називалася? «Це не чудо. Це чад. Мені страшно такого кохання»... «Моя любове, я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни»»... «І як тепер тебе забути? Душа до краю добрела»...

Отже, на іспиті з української сучасної літератури я «підкована». Іспит приймало двоє викладачів (дай Боже їм здоров'я! стільки, скільки самі захочуть). Я тарахкочу відповіді на два перші запитання екзаменаційного білета.

А на третім ледь не дрижу від щастя. І я починаю:

Ви знаєте, що таке ступор? Ступор - це коли двоє дорослих і ду-у-уже серйозних чоловіків гіпнозуюче дивляться на божевільного, а божевільний не розуміє, що він такий. Але один із екзаменаторів швидко виходить зі ступору і каже - ніби простягає руку допомоги:

- В університетській програмі цієї поетеси немає.

А й справді! Я якось і забула. Як вона може бути в університетській програмі, коли навіть я, вся така розумна і вся така поетична, ще кілька місяців тому й не чула про Ліну Костенко?! Із програми - то й із програми. І я видихаю:

(можливо, останній рядок не зовсім точний, але у книжку зазирати свідомо не хочу, коли пишу ці рядки).

...Ви знаєте, що таке інтелектуальний параліч кінця минулого століття в українському університеті, відкритому ще за часів бабці Австрії - 1875 (до речі, школа в моїх Розтоках з'явилася десятком років швидше). Інтелектуальний параліч - це коли двоє дорослих і неймовірно серйозних викладачів мовчки перезираються між собою - і в їхніх очах народжується жах: вони вважали, що перед ними відмінниця, а виявилося солодка Даруся! Але божевільний не знає, навіть не здогадується про своє божевілля! Солодка Даруся зрозуміє пізніше, що означав цей жах: один серйозний чоловік боявся іншого серйозного чоловіка, і жоден чоловік не знав, хто швидше донесе «куди треба». І тоді вже другий випереджає першого:

- Цей вірш Івана Драча також не із програми.

А я, холєра, думала, що вони мене похвалять: п'ятеро одногрупників переді мною, всі як один, читали один і той самий вірш. І як їм, обом серйозним чоловікам, вуха не потріскали від того слухання? Вони думають, що вона дурна, а вона - солодка... І я видихнула уже востаннє: