Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Звичайно, письменницький будинок на Суворова, 3 (тепер він таким уже майже не є), його планування, метражі, оздоблення і т. і. - це «не до порівняння», як кажуть у Чернівцях, отими, елітнішими («цековськими», кажуть у народі дотепер) будинками в колонах, мармурі, із протизсувним і протиповеневим захистом. Колись я зайшла у випадково відчинені двері вестибюлю одного із тих «колосів». У мене мало не відняло мову, хоча й часу на особливі оглядини не мала - консьєржка (це слово тоді я знала лише із зарубіжної літератури) з поглядом проникливого чекіста швидко спровадила мене на вулицю. Але на той час це було перше моє знайомство із київською розкішшю житла вибраних.
А в письменницькому будинку все було, як скрізь. Ну, трохи, зовсім трохи, інакше: хіба лише дуже чисто. Але лише до того часу, поки у наш під'їзд не занадилися на перервах учні із школи у дворі, після чого на всіх поверхах і в приміщеннях сміттєпроводу можна було збирати жменями використані шприци, або натрапити на бомжів. Отоді письменницький будинок скинувся па охорону, і у нас появилося чотири дуже привітні і хазяйновиті консьєржки. Але це вже було у наступному столітті - 2000-го року.
Через надмірну завантаженість роботою тоді я лише ночувала вдома («ніч пригнала, ніч відігнала», - сказала би моя мама), і через те довший час не знала, в якому насправді будинку ми живемо. Як «розвиднилося» мені згодом, моїми сусідами тоді були Анатолій Дімаров, Юрій Мушкетик, Олекса Ющенко, Михайло Наєнко Станіслав Зінчук.
Дуже багато гарних людей тоді жило на Суворова, 3. Це вже згодом ми поріднилися з родиною Дімарових - і ніхто й ніколи не пригощав нас смачнішими наливками, ніж Анатолій Андрійович і Євдокія Несторівна. А як приміряв на мою шию коштовності із власноруч знайденого дорогоцінного каміння Анатолій Андрійович!.. Згодом сам В. Яворівський публічно казав, що Дімаров спродував неймовірної краси жіночі прикраси ручної роботи, подаровані ним колись своїй Дусі - бо статки у Дімарових (я свідок!) на той час були «більш, ніж скромні». І, коли би про це знала Ганна Герман, яка рекомендує українським письменникам жити скромно, «як Шевченко», то вона, безсумнівно, підтримала би навіть мене у моїй позиції, що межа скромності більшості українських письменників недалеко відбігла від межі бідності. Так, насправді, живуть усі совісні, не «фанерні», українські митці.
Я дуже хотіла мати одну із тих Дімаровських прикрас, але тоді для мене це було би «не підйомною» ціною, а на шахраювання я ніколи би не погодилася, бо добре знаю: якби я уголос «гикнула» про своє бажання, Дімаров віддав би ту красу із рожевим камінням за «спасибі», не питаючи «свою Дусю». Пам'ятаю спокусу в лютому 2002 року, коли я чепурилася на авторський вечір у Спілку письменників із нагоди представлення на Шевченківську премію моїх книжок «Нація» і «Життя коротке»: Дімарови двома голосами умовляли мене прикрасити шию тією коштовністю, бо вона дуже пасувала до справленої мною обновки. Чесно сказати, не пам'ятаю, чи послухала я тоді Дімарових. То й вигадувати не хочу. А фото з тогочасного вечора не маю. Якщо й послухала - то зі скрипом. Пам'ятаю, що я поборола в собі бажання здійснити своє бажання - попросити продати коштовність.
Пам'ятаю інше. Важливіше. Шевченківську премію мені 2002 року не дали. І правильно зробили. Бо інакше я би ніколи не написала «Солодку Дарусю». Але я про Дімарова. Коли я увечері після звістки про не-премію повернулася з роботи (а я тоді працювала в РНБО України, на вул. Банковій, 11, каб. 371) на Суворова, 3, на дивані, безсоромно просячись в руки, лежала книжка спогадів Дімарова. Син сказав, що заходив Анатолій Андрійович (а він у нас ніколи доти не був), приніс книжку і пляшечку дімаровської «горобинівки». «Знав, коли принести...», - подумала я, але книжку розгорнула. Темно-зелена книжка «Прожити й розповісти» (Або Повість про сімдесят літ), 1998 року видання. З дуже зворушливим автографом і підписом «Дід Анатолій»!
Що вам сказати... Після поганих чи неприємних звісток кожна людина реагує по-різному. Я не питала інших, як вони реагували на звістку про не-присудження їм Шевченківської премії (хоча реакція деяких номінантів і навколономінантних осіб перфектно прислужилися мені у майбутній книжці «Премія»). Я ж увесь вечір по тому читала Дімарова, забувши про премію, про найману квартиру, про худенький гаманець, та про все я тоді забула - бо мені сам Дімаров своїм голосом із книжки розказував про Життя, а не про премію і якісь дурниці, які час до часу мучать кожного з нас.
Якщо комусь із тих, хто читає ці рядки, колись стане так зле, що ви захочете напитися, скочити з мосту у воду чи когось задушити - не робіть цього. Прошу вас дуже - прочитайте енциклопедію загартування, мудрості, філософії й гумору під однією обкладинкою справжнього патріарха української літератури Анатолія Андрійовича Дімарова «Прожити й розповісти». Такого молодого сміху, такого життєлюбства у найнеймовірніших ситуаціях, як у Анатолія Андрійовича Дімарова, народженого 17 травня 1922 року, ви ближчим часом не знайдете. Бо анемічні наші сучасні псевдо-пророки, хоча й горлянисті, як вранішні півні, та гнилуваті усередині, депресивні. Не-тверді. А Дімаров найефективніший антидепресант для будь-якої людини, незалежно від її фаху, суспільного становища чи віку... Без плачу і важкого серця, вколисана Дімаровим, я за кілька днів сіла в поїзд на Тернопіль - і через місяць мала першу частину майбутнього роману «Солодка Даруся». Але то буде згодом...
...А поки що... Єдиною найближчою родиною нам у перші роки найму квартири на Суворова, 3 були Лупії - Олесь Васильович, його дружина Леся Степанівна і один із їхніх синів. Ото вже свята правда,
