Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Але, чесно кажучи, такого ще одного джерела знань народного і державного життя, таких фізичних та інтелектуальних навантажень (коли за одну добу ти долаєш три області України, ніколи не будучи упевненими, що тобі на великій швидкості не проб'ють «їжаками» колеса чи не випустять на дорогу психічно хвору людину), я вже й не здолала би. Бо це шкідливо для здоров'я. Та и на осмислення побаченого, дай Боже, щоб вистачило життя.

Ось у той момент і трапився «прорив дамби» - 9 березня (знов 9 березня!) 2000 року у Києві, на вулиці Суворова, 3, у квартирі Миколи Лукаша і «трьох Тютюнників одразу» я відкрила комп'ютер і створила папку «Марія Матіос». А тоді створила файл - «Не плачте за мною ніколи» (я завжди ставлю під текстами дати їх початку і закінчення). Дотепер я вважаю, що ця новела залишається моїм творчим здобутком за 27(наперед би більше, як кажуть на Буковині) років моєї скромної праці в українській літературі. Новела була про смерть. Але я про смерть тоді говорила устами моєї покійної бабусі-Соломонихи - не-приречено. Приреченість будь-якої людини завжди може йти лише від Бога. Люди тільки допомагають збагнути цю істину.

Ця історія не дає мені спокою багато років Але, думаю вона триває досі.

1998 рік. В одному з найпрестижніших партійних офісів України я беру інтерв'ю у політичного «зубра» - Президента України (1991-1994 pp. ) Леоніда Кравчука. Для мене тодішньої, яка не мала найзеленішого уявлення про відшліфовані традиції «візантійщини», брехні та обману в політиці, це неймовірна насолода, а ще більше - пожива для аналізу: на власні вуха, слухати оте непередавано досконале «ходіння між крапельками дощу» без парасолі великого хитруна і хитрого філософа Леоніда Макаровича, якого неможливо загнати у глухий кут жодним найдошкульнішим запитанням, починаючи зі знищення Чорноморського пароплавства. Майже тригодинний вищий словесний пілотаж, доповнений невдаваною чоловічою чарівливістю (як вони по-сіамськи схожі в цьому з Юлією Володимирівною!!!), закінчується кавою і дрібкою розмови про мою батьківщину - Чернівці, де свого часу починалася успішна компартійна кар'єра майбутнього Президента України.

У спустілому вечірньому коридорі, де я намагаюся пересвідчитися, що мій диктофон не «збунтувався», шурхотить швабра. Тонюська, як виноградна лозиночка, жінка повільно миє підлогу. Але якось так дивно - ніби стоїть на пуантах. Я її впізнаю - щойно вона заносила нам із Леонідом Макаровичем печиво. Без жодного слова. Не підводячи очей. Не знаю, чому, але я відчуваю якусь провину. І я підходжу до неї, нібито запитати, де вбиральня. Коротко підстрижена русява жінка із проблисками сивини і залишками колишньої краси, від якої, мабуть, свого часу зомлів не один чоловік, дивиться на мене  приязно і дещо печально. «Вони всі так гарно розказують... - каже вона, не чекаючи мого запитання, - але вони насправді глухі. Їм байдуже до кожного з нас».

...Вона була солісткою балету Національної опери. Вона побувала з гастролями у 23 країнах світу. Їй цілували ніжку в пуантах великі світу цього, коли вона танцювала «Жізель». Перед нею схилялися, обожнювали, від неї «фанатіли». У час її найбільшої слави її донька ходила до одної школи з дітьми тих, за ким вона зараз затирає плювки. Вона з Кравчуком добре знайома і тривалий час була впізнавана ним. Він колись їй вручав державну нагороду. А сьогодні... Сьогодні через неможливість знайти викладацьку чи тренерську роботу, непомірно малу пенсію і неможливість утримати сім'ю і стареньку матір, вона змушена була найнятися в партійний офіс прибиральницею. Нікого не цікавило, звідки вона прийшла - з-під світла рампи чи зі смороду підворіття.

Політичний бомонд, який тепер мало не щодня збирається в цих стінах, її не впізнає і руку не цілує. Та вона й не нав'язується. Але ж після Жізелі! Зі шваброю! Понад усе боїться, що хтось таки її впізнає, коли вона драїть вбиральню. Тому вона ладна натягти на лице паранджу, аби лише не такий сором. Або мити ці дорогі підлоги вночі. Без чужого ока.

...Кілька років ми з нею чи не щодня зустрічалися у дворі будинку на вулиці Суворова. Виявилося, ми були недалекими сусідами. Неймовірно чарівна жінка, вона щодалі ставала все менш говіркою. А врешті зізналася - зараз їй відмовили навіть у швабрі... До Кравчука вона не зверталася... та й ні до кого іншого також.

...Маємо те, що дозволили мати. Бо це така «чудова» українська перспектива й український прорив разом узяті - кожній Жізелі по швабрі! Але - боюся - швабр в Україні на всіх жізелей не вистачить. Зате яка бездонна Європа! Та й швабри там модерніші.

Журнал «Країна», 2010 р.

Назви розділів і коментарів:

• про випадковості і зиґзаги життя;

• про вручення Борисом Олійником Міжнародної премії ім. Григорія Сковороди Євгенові Марчукові у листопаді 1997 року в Українському домі;

• про редактора «Літературної України» Василя Плюща і його спонтанне - «Марійко, візьми у Марчука для нас інтерв'ю! Але помічник нікого не підпускає. Все через помічника»;

• про «Ви із Чернівців? Інтерв'ю? Для «Літературної України»? Будь ласка! У вас немає диктофона? Миколо, дай диктофон. Я готовий!»

«Політики ніколи не випереджали поетів і мислителів» - (інтерв'ю)

• про виступ у будинку кіно (текст виступу);

• про «я й сама би хотіла знати автора тексту»;

• про інтелект і ерудицію;

• про «у цьому тексті на сьомому слові всі мухи здихають!»;

• про візит Соломії Павличко, Юрія Покальчука та Ігоря Римарука;

• про роль української мови і роль живого суфлера;

• про «приймати гостей і брати участь»;