Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос
Неймовірно делікатний, подеколи делікатний до здивування Олесь Васильович Лупій по кількох місяцях нашого побуту у цій квартирі сказав: «Знаєте... будьте дуже обережні на кухні... особливо із трубою, що йде від газової плити». Я, звичайно, здивувалася: господар нас начебто й не попереджав. А коли прийшов співробітник газової служби, він мені розтлумачив, що й до чого і чому.
Одне слово, коли Миколі Лукашеві дісталася квартира на Суворова, він демонтував кухонне начиння, із газовою плитою вкупі, одрізавши газові труби так, що наступному господареві було і справді непереливки, коли довелося відновлювати кухню. На місці кухні у Лукаша була бібліотека. І мені, чи то від утоми, чи від перегріву «мізків» подеколи здавалося, що на плиті шкварчать не млинці, а сторінки зниклих безвісти (чи не безвісти?) раритетних книжок Лукашевої бібліотеки. Не дуже розумна думка, але подеколи справді бувало. А коли одного разу Олесь Васильович сказав, що наш письмовий стіл стоїть на тому самому місці, де стояв за життя Миколи Лукаша, нарешті зрозуміла, що я таки знайшла Його сліди: це була незникла аура Миколи Олексійовича, всотана в пори стін і вікон, можливо, розлита в повітрі, спущена на волокнах сонячних променів чи захована у листі височезних тополь у вікні.
Бо інакше не можу пояснити, чому після багатьох років, коли я не написала жодного власного рядка, а всю свою енергію, знання і працьовитість переливала в чужі тексти так, ніби переливала власну кров, саме там, на Суворова, 3, в якийсь неймовірно важкий для мене момент, я раптом стрепенулася від простої, дуже простої ясної думки: я письменник - а не іміджмейкер, не прес-секретар і не спічрайтер (я й про слова ці дізналася лише в Києві. Коли по телевізору згодом пішла реклама кави «Три в одному», пожартувала, що це про мене). Так, мені для людини надзвичайно розумної, найбільш ерудованої на той час в українській політиці (із верхнього ешелону влади лише Володимир Горбулін конкурував тоді і донині в загальній ерудиції але хто й коли в українській політиці зважав на ерудицію політика?), не було жаль своїх щирих - багато в чому наївно-бунтівливих - думок, які не видозмінювалися в публічних виступах цієї людини. І мені здавалося, що - коли я можу «потрапляти» своїм письмовим стилем, лексикою, зворотами, врешті, деякими ідеями в «десятку» політичної поведінки такої потужної людини, яка жодного разу (жодного!) не озвучила тексту нечитаного, «порожнього», яка вміла щодня вдосконалюватися і дуже жорстко вимагала цього від підлеглих, то я знаю цю людину. Моє щастя було в тому, що й тоді я не написала жодного слова з «робочого» примусу чи слова, в яке би сама не вірила. Але й нещастя моє було в тому, що зі своїм ідеалізмом, максималізмом і непоступливістю, волею випадку, а точніше, першим своїм спонтанним, але дуже ґрунтовним інтерв'ю з людиною «великого» формату, інтерв'ю, яке викликало величезний суспільний резонанс, без підготовки і протекції, не маючи «зеленого» уявлення про політичну сферу, я «затесалася між чоловічі аркани» великої, справді дуже великої політики.
А там немає місця ні моралі, ні доброті, ні співчуттю. Там ти не можеш відповідати за рішення, прийняте людиною, яка своє рішення подеколи оприлюднює так - ніби б'є довбнею по голові, не пояснюючи своїх мотивів, і аж тоді ти змушений шукати слова для публічного виправдання цієї людини, бо ти думаєш, що за цим стоїть щось таке... недоступне твоєму розумінню. Ти думаєш... А доволі часто за цим бовваніє елементарна безвідповідальність, егоїзм і... страх.
Але жоден день того випробувального для себе часу я не проміняла би на день перебування задурно навіть на Мадейрі, куди мені найбільше хочеться, як хотілося колись на Таїті. Жоден Оксфорд із Гарвардом вкупі не дають таких знань і досвіду (переважно із негативним присмаком), як спостерігання зблизька процесів, які потім політологи назвуть історичними.
Вже потім, згодом, ти ясно зрозумієш, що був в епіцентрі найновітнішої історії. Був там із волі Божої - щоб стати згодом літописцем тих - і не тільки тих - подій. Їх рентгенологом. Діагностом. Був - щоб побачити і пізнати всю свою країну в її величі й ницості. Як побачити в такій же величі й ницості багатьох і багатьох знаних і незнаних людей, зіткнутися із їхньою підлістю і благородством, добротою і жорстокістю, їхньою безкордонною наївністю і вірою, доброчинністю, мімікрією, убогістю і величчю духу, непідробною любов'ю і непідробною ненавистю. О! Тобі зіпре дух і слово від своїх відкриттів, що одночасно жахатимуть і захоплюватимуть тебе. І ти побачиш свою Україну такою цілою і єдиною, великою і немудрою, хитрою і ніжною, Україну однаково гарних і не дуже гарних людей, Україну совісних і безсовісних, моральних і ницих. І кожен із них - із твоєї України - тобі даватиме урок. І щоразу інший. І в якийсь момент ти відчуєш себе побитим, ніби ота японська «груша»-манекен, яку гамселять, щоб звільнитися від поганої енергії. Ти відчуєш, що ти задихаєшся від своїх відкриттів... Що тебе розчавлює, фізично знищує чужий людський біль, вилитий кривими літерами на папері, в особистій розмові, голосом у телефонній трубці. Ця брила душитиме тебе щодня дужче і дужче - і ти вже не зможеш тримати всього цього в собі.
...Може, саме отой старий письмовий стіл, що стояв на тому ж місці, що й за часів Миколи Лукаша, може, накопичена в тому місці енергія протала тоді в мені запеклі згустки людського болю, які волали зі стосів документів, листів, телеграм, записок, телефонних дзвінків і т. д. Та квартира на Суворова, 3, чесно кажучи, повинна була би зірватися не від витоку газу з погано демонтованих газових труб, які навіть знаючі майстри варили-переварювали задля нашої безпеки і безпеки сусідів. Та квартира повинна була би вибухнути від колосальної всеукраїнської інформації, сконцентрованої у папках, конвертах і моїй голові.
