Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Марія Матіос
Вирвані сторінки з автобіографії

Дайджест

«ВИРВАНІ СТОРІНКИ З АВТОБІОГРАФІЇ» —

нерівний, «горбистий», як моє дотеперішнє життя,

як піки гір, де я народилася.

Ви будете зашпортуватися.

В іменах, подіях і датах.

Бо тут є ЖИТТЯ.

Бо ці сторінки писалися в різні часи -

люті часи і часи прекрасні,

писалися під різним настроєм,

у блокнотах, у газетах,

на квитанціях комунальних «платіжок»,

в листах, але найбільше -

пам'яттю і в пам'яті.

Тут багато свого і чужого,

переплетеного з «моїм»

якимсь незбагненним чином.

Але дайджест - лише незначна частинка того,

про що я хотіла би сказати, поки можу говорити.

Решта - у повній версії книги,

на якій сохне друкарська фарба.

Велика частина мого життя - цілковита гойданка,

що злітає-падає під одним девізом:

«Або на палю, або на гак».

Але це ще не автобіографія.

Це кілька вибраних секунд мого життя

і життя інших, які вчили мене,

як ТРЕБА чи як НЕ ТРЕБА жити.

Це - лише кілька сторінок із чернетки,

яка ніколи не буде переписана.

Чернетка, що називається МОЄ ЖИТТЯ,

писана від руки.

Коли власної, коли чужої,

коли сльозою, коли сміхом.

Проте ексклюзивно.

Тому вона неприступна хакерам. Дизайнерам.

Її неможливо відретушувати фотошопом.

Виправити - також.

Хіба - лише доповнити.

«Увесь цей час за мною біжить безконечно жалісливе «Марічко, верніться!» — але так само безконечно вперто мені не уривається терпець дотепер бігти босоніж Планетою Життя, чуючи, як гарячі зашпори розтинають голі підошви, проте мені не спадає на думку вернутися у світ якийсь тепліший, м'якший, не такий колючий і не такий безжальний...» ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ

«Ти знаєш, що Ти - Людина?!»

(Василь СИМОНЕНКО).

«Безличник не має лиця, безвірник не має віри».

(Зі слів моєї бабці Гафії Іллівни МАТІОС на прізвисько Соломон із села Розтоки на Буковині).

 Окрім дзеркала, подеколи я зазираю в паспорт.

Дзеркало не лукаве - правдиве. Воно тільки байдуже констатує реальність, а більш нічого. Ось він: твій блиск або тьмяність очей - зморщечки - «ямочки» - «веснянки» - сивина. Та мало що фіксує безстороннє дзеркало! Воно - як правдива жінка, що завжди каже нелукаву правду чоловікові, якого любить. Можливо, каже подеколи занадто недипломатично, так, ніби бере дефіцитний тепер макогін до рук чи (швидше!) дає лупня в чоло. Але при тому - каже. Правду.

А ось папір і те, що на папері... Документ - то жінка кокетлива. Яка і до правди не підступиться, але й брехню не наважиться озвучити. Хіба лише нагадає, що ти - Живий. Живий, якщо вдивляєшся в ці сторінки - зі своїми безтурботними, наївними чи байдужими очима на фото в 16, 25, після 45-ти. Зі штемпелями про переїзди - реєстрації - розлучення - злучення - дітей - групу крові - приватизацію і т. д. Таке ненавмисне кокетство із посвідченням власної персони має свої переваги: гортаючи «паспортний» життєпис - ти перекидаєш сторінки свого Триваючого Життя. І це чудово! Бо в тебе ще є час.

Є час на добрі слова і добрі справи. Є час на людей. На себе. На опір злу. На молитву. Прокльони. Гріхи і покаяння. Сумнів. Гнів. Любов і ненависть. Спокусу. На все-усіське, що придумано не нами!!!!!!!!! А якщо так - то ще є час на ЖИТТЯ. І це - велике щастя, про яке ми не думаємо. Чи намагаємося не думати.

Як добре, що в людини дві «сповідальні», два духівники, які не мають жодного стосунку до правдивого духовного та, власне, й фізичного життя людини:

1. дзеркало

2. паспорт

Дві дати, внесені в обов'язковий «маркер» - дата народження і дата видачі паспорта (а його за життя можуть видавати -надцять разів), дають неймовірне відчуття Свободи й особистої Безпеки кожному, хто ще Живий.

Бо ти не вибирав ні часу, ні місця свого народження, ти не обирав і не призначав собі батьків. Ти не програмував для себе нічого. Тебе просто хтось із любові, безвиході чи цілком бездумно поселив у цьому світі - тебе хтось Народив, щоб ти міг Жити. Тобто розпоряджатися своїм життям. (Це вже інша справа, як розпорядиться твоїм життям іще одна примхлива пані - Доля. Як відредагують твоє життя Люди. Обставини. Час і т. д.).

Але не об тім зараз мова.

Гортаючи сторінки власного паспорта, розумієш: ось тут, на цьому клаптику паперу, сконцентровано твоє життя. Скупо так - ніби крадено. Скромно так - майже сиротливо. Коли каліграфічно. Інколи - не дуже розбірливо. Проте навіть оці - від руки писані десять-дванадцять слів-фіксаторів - це мітки твого життя.

Як добре, Господи, що Ти позбавив людину найголовнішого знання: знання тієї дати, що з'являється (через риску) - після першої.

Зате, як добре, Господи, що, доки тягнеться риска довжиною в Життя, - кожен має можливість не тільки робити, а й думати. Як сказала