Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Демченка. Я здивована: після українського аплодують значно більше, ніж після російських. Згодом підходять Станіслав Куняєв (пригадуєте його популярний вірш «Добро должно быть с кулаками»?) і Сергій Єсін (один із найпопулярніших тоді авторів - прозаїків «Нового мира», «Невы», «Красной звезды»). Куняєв хвалить українські вірші, увечері організовує такі чомусь дуже серйозні посиденьки в своїх апартаментах. Куняєв тлумачить, чому добро мусить бути з кулаками (я так і не засвоїла його теорії, бо кулак - уже не є добро. За твоє добро іншим, яке інший обертає проти тебе злом, найсправедливішу «здачу» завжди дає Творець - і нічий інший кулак. Я можу на цю тему написати дисертацію. Починаючи з часів «Марії-Терезії», як кажуть на Буковині, - аж до сьогодні, аж до прикладів на власній шкіpi). Єсін каже: «Из вас будет когда-то хороший прозаик, если начнете писать прозу. У вас слог и мышление прозаика». Він також здивований що я добре обізнана з його новими «нашумілими» романами. Записує мене у свою групу для спільних виступів у трудових колективах Рязанщини. З нами у групі родина Краснових (здається, Володимир Краснов тоді очолював «Новый мир») і ще хтось із російських письменників. Приймають надзвичайно добре.

Мій афганський цикл (українська з російською поперемінно) викликає неймовірно теплу і бурхливу реакцію. В Росії не надто «модна» ця тема, хоча в усіх на устах. Проте не дуже голосно. А ще на Рязанщині, де в крамницях із самого ранку продають «біленьку»... у трилітрових банках. Я спершу, було, подумала: березовий сік. А тут - гість з України. Їй можна читати про Афган - вона гість.

ВІДСТУП ПО СУТІ:

До мене на машзаводі прийшла група колишніх афганців, і з вдячності, що я відстоюю їхні права (побутові, звичайно), сказали: «Якщо лише хтось вас намагатиметься образити...» Але я по їхню допомогу не зверталася: кілька разів бачила, що бувало із кривдниками, коли кривдили тих, хто «пройшов» Кандагар і Хост, і під чиїм упливом я написала той довго заборонюваний для друку - але не для читання! - цикл.

1983 року, приїхавши писати до обласної газети про практику студентів-географів у селі Репужинці Заставнівського району, я зомліла просто посеред кімнати, побачивши до середини оголеного Миколу Жука, який «штопав» собі гімнастерку: на ньому від швів не було живого місця. 28 грудня 1979 року (наступного дня після офіційного введення військ) Жука «ввели» до Афганістану, а 11 січня 1980 року бронетранспортер, у якому знаходився і Микола, був підірваний. Він врятував себе сам: дивом вибравшись із палаючої машини, зібравши руками нутрощі і засунувши їх разом із піском у розірваний живіт. А коли відповз, машина зірвалася. Непритомного солдатика підібрали згодом свої. Лікували Миколу в Самборі Львівської області. А коли він згодом у Чернівцях прийшов у військкомат по , документи, штабний клерк сказав, що не знає, де Жук порвав собі живіт: Жука, мовляв, в Афганістані у складі обмеженого контингенту радянських військ не було, а ветеранами держава визнає тих, хто потрапив туди з 1983 року, і взагалі «він його в Афган не посилав».

(Військову частину мого чоловіка ввели на територію Афганістану ще у серпні 1979 року. Уже в 90-ті російські архіви відповіли йому, що названої частини, у якій він тоді служив лейтенантом, у складі Радянської армії... ніколи не значилося. Але треба знати мого чоловіка, коли йдеться про справедливість, щоправда, він виявився менш рішучим, ніж Жук, хоча так само став доктором наук, професором історії).

Мені ду-у-у-же, ну дуже! саме зараз! хочеться розказати, що зробив тоді у військкоматі Микола Жук, але... Але я не питала на це дозволу доктора економічних наук, професора, свого земляка, а нині киянина Миколу Васильовича Жука. Якщо дозволить - обов'язково внесу у повну версію книжки. Знаю, що він не пішов на соціальне дно, як сталося це з багатьма-багатьма тими, кому тилові щури казали «а я тебе у Афганістан не посилав»; як сталося це і з деким із тих, хто обіцяв мене захистити від кривдників.

Пленум.

У Рязані на пленумі відчуваю фізичну оскому: москвичі задають тон «почвенничеству», багато говорять про те, що в усіх бідах Росії винні інородці і т. д. і т. п. Тут якось тхне неприємно - людиноненависництвом (слова ксенофобія я тоді ще не знала). Якась така вже й не надто прихована ненависть до всіх. Крім росіян (пам'ятаєте, згодом часто вживане, добре продумане! Єльцинське - рассияне! Закличне. Патріотичне). Недобре. Знайшла тодішній запис у блокноті: «Не люблю, коли вину звалюють на інших, не враховуючи вини власної»...

А з Сергієм Єсіним ми також тривалий час листувалися, уже навіть після розпаду Союзу Колись опублікую листи, повні життя, роздумів про творчість і якоїсь просвітленої людської печалі від розуміння багато чого на світі. Такий смішний епізод із того листування: ми обмінялися кулінарними рецептами. Єсін любив капусту - і я йому написала рецепт квашеної капусти із тміном, морквою і опеньками, як роблять у нас у Розтоках, чим він був дуже здивований, і навіть дещо уточнював у наступному листі, а мені Єсін надіслав рецепт смачненьких пиріжків із капустою (треба знайти!). Я їх пекла у Чернівцях..................................................................

ЄПИСКОП НА КОЛІНАХ[14]
(комічне під час серйозного)

...Секретар відчиняє двері - і його зіниці то розширюються, то звужуються від жаху: єпископ стоїть переді мною на колінах...

КРУЇЗ КРАЇНАМИ ЧОРНОГО МОРЯ[15]

Записи від 13, 15, 16, 17-18, 19-20 листопада 1994 року.

1994. Теплохід «СВІТОВЕ ВІДРОДЖЕННЯ» під прапором ЮНЕСКО. Письменники 23 країн світу.

Юрко Покальчук - керівник делегації, домовляється із Нобелівським лауреатом САМАРАКІСОМ про візит нашої делегації до Самаракіса додому.

YES!! БУЛИ! ДЕТАЛЬНО РОЗПИСАТИ