Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

Юрко Андрухович на сцені тренується англійськими словами, написаними на папірці українськими літерами. Він точно колись вивчить англійську! Може, єдиний серед нас, який знає, чого хоче.

«Пси Святого Юра». Неймовірний успіх Неборака на вечорі читання!

Туреччина. Місто Ізмір.

Запис у блокноті від 21.11.94:

«20 листопада у нас трапилася велика біда: пропав Перепадя».

Анатоль Перепадя (як то можна знати кілька мов, а не вміти розказати в поліції, що йому потрібно в порт, де пришвартований наш лайнер?) Того дня в Ізмірі був футбольний матч. Поліглот Перепадя сказав таксистові «ПОРТ», а той зрозумів - СПОРТ. І відвіз його на стадіон. А ми на кораблі думали, що його захопили терористи (там із курдами тоді була чергова напруга). Олесь Васильович ЛУПІЙ написав від української делегації текст звернення до ООН і ЮНЕСКО з приводу «пропажі Перепаді».

НАПИСАТИ ДЕТАЛЬНО: про грека Дімітріса Лессіса, від якого у мене зупинялося серце, коли він казав: «Хай вона усміхається!» (це про мене). Ах, чорти його грець - не грек, а розрив серця! Була би вмерла - який був файний!

(Маріє, май совість! - перенеси файл зі старого комп'ютера або допиши на новому!!!!!!)

1995. Осінь. Дорогою на Бєлград, на Міжнародний поетичний фестиваль.

Поїхала в Мукачеве у Свято-Миколаївський жіночий монастир. Монастирські келії - 1772 р. Монастир заснований 1360 р. Федором Коріатовичем - князем подільським.

Чищу на подвір'ї з «сестрами»-послушницями картоплю.

Розказують. Капітоліна, Єпистимія, Агрипіна, Мотрона, Флавія (каже, ми з себе сміємося, із своїх імен), Футилія, Зіновія, Архилая (наймолодша).

«Тут нікого нема без судьби, - каже Футилія, - списати з мене життя, мало у кого таке є. Але що писати: Богом написано».

Живе 76 монашок.

Найстарша - 89 р. (Гликерія)

Наймолодша - 16 р.

Монастирський цвинтар.

ДОПИСАТИ!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Повна інформація - в зеленому (шкіряному) блокноті з написом «Совтрансавто».

Текст про чернівецький клуб творчої інтелігенції Семена Цідельковського в будинку культури Першотравневого району, що в народі називали «Шепетівкою».

«Шепетівка» часів Цідельковського (з 1983 року) - це творчі вечори-«феєрверки», презентації, зустрічі «після опівночі» зі знаменитостями:

Марія Бієшу

Богдан Ступка

Євгеній Дога (прийшов після концерту в будинку офіцерів о 2 годині ночі. І ми всі до одного його чекали!)

Керівник ансамблю танцю «Жок» (Молдавської РСР)

Булат Окуджава

Євген Євтушенко

Роберт Рождественський

«Водіння кози»

Цідельковський телефонує: «Маричка, завтра приезжает...... Можно, мы после вечера посидим у вас дома, поужинаем? Вареники с халвой? Крученики? Отлично! Чем помочь? Ничем? Отлично!»

Він справжній чернівчанин - поет Семен Ісaкович Цідельковський. На своїх зв'язках міг би стати олігархом. На жаль чи на щастя, - Сеня не від того. І слава Творцю! Він від іншого - з ним асоціюється організаційний пік творчого життя Чернівців середини - кінця 80-х років минулого століття. Але ми молоді дотепер, Семене, - бо нас ніхто не «перестрибнув».

Людина планує - Бог редагує. А люди тільки розставляють крапки і коми на канві своєї і чужої долі - а більш нічого...

Восени 1997-го року я вийшла на пероні Київського вокзалу, ще не знаючи, що починаю життя «з нуля». Ви знаєте, що робить людина у стані афекту в багатомільйонному - столичному - місті, де її не чекають? Я знаю: шукає житло і роботу. Переночувати тиждень-другий можна у знайомих. А з роботою було, ох, було... «А хто ви, власне, така? Тут таких багато!», «Що того, що ви маєте п'ять книжок і член Спілки письменників?! Тут такі-і-і-і акули пера, про яких ви у своєму селі Чернівці й не чули», «Київ - це вам не якісь Чернівці», - ці та подібні присуди перших кількох місяців побуту у столиці були найбільш вживаними у всіх, до кого я зверталася по роботу.

А й справді - а хто я для них така, якщо за мене ніхто не просив, не казав, не розказував? Я просто Марія Матіос. Ото і весь мій тодішній капітал! Це я собі думала, що це щось значить! Але за вікнами стояли такі часи, що в одному і тому самому місті відомі люди не знали одне одного, а я захотіла, щоб отак просто, в столиці, нате, будь ласка, - я Марія Матіос, мати бджіл і мати ос! Ну, і що з того? І ті, що міряли мене очима з голови до ніг, думали «ну, і що?» і цього не приховували, хіба лише вголос не казали, що мені вже багато років, якщо порівнювати з тими голопупницями, які шмигали коридорами редакційних і просто офісів, хіба лише не казали «тьотю». Усім начебто потрібні були журналісти, люди, які вміють писати, редагувати, верстати, макетувати, комунікувати, організовувати, подавати ідеї - а насправді з'ясовувалося, що мої знання і вміння мало кого цікавили.

І я зрозуміла, що мушу сама собі ще раз довести, що я можу! Так, як завжди