Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Мені кортіло подивитись на Прагу, і я затесався поміж них з двома такими ж, як і я, негідниками. Місто мене вразило. Раніше я вважав, що маю якесь уявлення про архітектуру, базуючись на зразках Києва, Львова, Ленінграда, Москви. Це була помилка. Коли входиш до собору Св. Віта, потрапляєш у світ зовсім інший, просторіший, світліший за той, де ти знаєш все, як буденно знаєш географію трамвайних зупинок. Ти входиш до Віта і знову відчуваєш себе учнем, маленьким хлопчиком у незнайомій майстерні великого майстра.

Досконала готика Св. Віта навалюється на тебе згори. Внутрішній простір Св. Мікулаша летить тобі в обличчя. Барочні лінії та деталі розташовано в такому ритмі, що створюють враження постійного руху назустріч. Особливо при повороті голови. В цьому сенс бароко: помістити людину у вир і залишити в ньому.

До мене в Празі побував Наполеон. Він вкрав чеську скарбницю. Я хотів би вкрасти собор.

Мені завжди бажалося дослідити вплив архітектурних шедеврів на психіку населення. Взяти заштатне сіре місто, скажімо Житомир, й поставити посеред нього собор Св. Віта. З часом у головах житомирян щось таки му сило б змінитися. Хоча бомбою, безумовно, ефективніше.

Метою споглядання мистецтва є набуття здатності споглядати та будувати життєві ситуації як витвори мистецтва. Силу дає вміння повсякчас витягати з життя естетичні переживання. Смакувати контекст "ЗАРАЗ".

Прагою гуляли вчотирьох: я, Славко, Олесь і одна львівська курва. На мені був кожух та монгольська шапка, на Славкові — танковий комбінезон з плямами мазута, мабуть, знятий ще його дідусем з вбитого танкіста. Олесь носив потерте шкіряне пальто, румунська модель тридцятих років. Празькі міняли поглядали на нас з жахом, чомусь сприймаючи нас за чорногорців.

Славко

Популярні зовсім нещодавно у нас шкіряні плащі у Албанії, Румунії та Югославії носили люди певної професії. Пригадую, як на початку нашої епопеї у Празі ми намагалися поміняти гроші. Там ще існувала вимираюча нині професія вуличних мінял. Проте у Прашної брами на нашу голосну пропозицію "ченч!" ніхто не реагував. Міняли мовчки оточили нашу четвірку. Коли водночас мовчить багато народу, це справляє загрозливе враження. Тоді я не знав, що іноземці цілком безневинні. Нарешті один з них жестами висловив побажання, аби один з нас наблизився. Пішов я. Зустріч та відбулася на "нейтральній" розділовій смузі. Перше його запитання:

— Sind sie Kroaten? (Ви хорвати? — Нім.)

Не знаю чому, але мене осяйнуло (чи тому, що їхали дійсно до Хорватії, хоча звідки їм знати?):

— Ja, ja, Kroaten, Kroatia in meiner Неrz! (Так, так, хорвати, "Хорватія в моєму серці!" — гасло усташів).

Міняла втішився, дав знак своїм наблизитися, нас оточив схвильований натовп, повторюючи: "Montenegri! Banditi!" Ми нарешті збагнули, що через одяг, особливо шапку, нас прийняли за чорногорців у стилі "kacula la pyrozok negru" (шапка пиріжком чорна. — Рум.). Ті учиняли напади на мінял і під виглядом обміну доларів на крони віднімали у них чесно зароблені гроші.

Дмитро Корчинський

Спали ми на підлозі шкільного спортзалу. Крім нас, там було ще близько сотні молодих католиків — ереважно поляки, кілька іспанців, бельгійці. Всі вони чомусь нас побоювались, і це було непогано, позаяк давало можливість трусити їх на харчі.

Настав Новий рік. Прага вкрилася битим склом від пляшок з-під шампанського. Прокинувшись першого січня, я згадав, що сьогодні день смерті Бандери. Організатором нашої поїздки був один дуже здібний вісімнадцятирічний шахрай, який видавав себе то за греко-католицького священика, то за ченця-домініканця. Я призначив його служити молебень в пам'ять по Степанові. Я обійшов всю школу і зігнав на молебень усіх, хто там був, до залу на другому поверсі, вишикував їх і виголосив найдовшу в своєму житті промову англійською мовою:

— This is the service about Bandera — the lider of Ukrainian nationalists and all progressive people.

На моє здивування, всі вони дисципліновано відсто-ли сорок хвилин молебня. Жоден поляк не наважився втекти. І тоді я усвідомив наші перспективи.

ДЕПУТАТ ХМАРА І ПОЛКОВНИК ГРИГОР'ЄВ

Наприкінці 1990 року, в день Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, демократична громадскість вирішила перешкодити комуністичній демонстрації на Хрещатику. З вечора напередодні цього "свята" на майдані Жовтневої Революції зібрався великий натовп з наміром простояти там усю ніч, бо вранці нас не пустили б туди міліцейські кордони.

Рано-вранці в підземному переході під майданом виникла сутичка між полковником міліції Григор'євим та депутатом Верховної Ради Степаном Хмарою. З кількома своїми хлопцями я кинувся у вир цього конфлікту. Утворився натовп з наших та переодягнених в цивільне курсантів школи міліції, які діяли вкрай неорганізовано. Я схопив полковника ззаду, а поряд зі мною опинився депутат Хмара, який на зеківський манір копав його ногами по литках, зберігаючи при цьому відсторонений вираз обличчя (збоку нічого не було помітно). Тим часом у полковника витягли пістолет і радіостанцію й вивели його на поверхню. Пістолет, щоправда, повернули набіглим представникам влади, а радіостанцію заховали.

Комуністичній демонстрації перешкодити не вдалося, позаяк міліції було в кілька разів більше, ніж нас та комуністів разом узятих. Через деякий час за розбійний напад на співробітника міліції заарештували Хмару (Верховна Рада дружно проголосувала за позбавлення його недоторканності), а також кількох чоловік, яких вдалося ідентифікувати за даними оперативної зйомки.

Ані мене, ані нікого з наших не взяли. Ми були вже досить досвідчені й уміло ховали обличчя від оперативної камери.

У подібних випадках першим ділом потрібно спробувати розбити оперативну камеру — в натовпі легко дати підніжку оператору. Перед кожною акцією комусь зі своїх треба ставити окреме завдання на роботу проти оперативної камери. Всі інші повинні мати хустки, щоб натягати їх на обличчя в разі виникнення будь-якої стрьомної ситуації.

Ця історія набула неабиякого розголосу. Міліція й КДБ були страшенно роздратовані. Ми вирішили порадувати братів. Витягши нутрощі з рації (вони могли знадобитися для прослуховування міліцейських переговорів), ми поклали корпус до камери схову на залізничному вокзалі та повідомили про це анонімним дзвінком у приймальню КДБ. Вони влаштували там засідку і кілька днів чекали у сподіванні, що хтось туди прийде. Врешті-решт, діставши корпус, могли вони звітувати, що знайшли рацію, хоча і в пошкодженому вигляді, а ми залишилися при своїх. Я жалкував, що не прихопив пістолет.

Славко

ВОГНЯНИЙ ХРЕСТ

Пам'ятаю відзначення