Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Я хотів вже піти, та в цей момент дуже недоречно поряд трапилось кілька співвітчизників мого візаві. Вони повалили мене, а він тим часом піднявся, й тут я зрозумів всю мудрість татарського прислів'я: "Немає нічого гіршого за недобитого ворога". Хтось відвів убік мою ліву руку, а мій "недобиток" впав коліном мені на ребра, там, де серцевий м'яз. Я думав, що помру. Ще місяців зо два потому я не міг нормально вдихнути. Це було кепсько, бо час видався бурхливий у плані мордобою. Я не міг битися повноцінно, й мені добряче діставалося.
В армії я вперше звернув увагу на дивовижну непоінформованість населення щодо будь-яких абстрактних речей. Щотижня в роті проводились політінформації. Від замполіта вимагалось, аби солдати щось знали про НАТО та Варшавський Договір. Кілька місяців він намагався примусити нас запам'ятати хоч якісь країн-члени НАТО, та це йому не вдалося. Серед рядових і сержантів роти нас було двоє, хто на географічній карті міг показати Африку, і тільки я один був здатен показати екватор. Відтоді я пишаюсь своїми знаннями з географії. Але минуло два роки, й навесні 1987 року мене демобілізували. Я повернувся в іншу країну, в якій вже було все: демократія, проституція й квадратні пакети для молока. Тоді я ще не мислив категоріями філософії смути, але серце моє переповнювалось радісним передчуттям.
Розділ ІI ПЕРЕБУДОВА
Дмитро Корчинський
Раніше я думав: "Окови тяжкіє падут, тємніци ру-нут", і, мов таргани, зі всіх щілин повилазять митці, філософи, мислителі, станеться культурологічний вибух. Проте нічого такого не сталося, не було там ніяких тарганів. Диктатура нікого не гнобила. Єдине, що ми привнесли у скарбницю світової цивілізації, — це чорнобильський вибух. Тільки через нього нас й запам'ятають.
Я поступив на історичний факультет Київського університету і почав навчатися в його "червоному" корпусі. Колись, наприкінці двадцятих, тут вчилися мої дід і бабця. Дід розповідав, що початкову військову підготовку їм викладав старий прапорщик, який напучував: "Студенти, запам'ятайте: "Вартового з поста, крім розводящого та начальника караулу, може зняти тільки Государ Імператор".
Іноземну літературу моїй бабці викладав неокласик Зеров, один з найосвіченіших українців двадцятого століття.
Влітку 1987 року в Києві виникло невеличке націоналістичне угруповання "Український культурологічний клуб". Було організовано кілька публічних зборищ з дійсно культурологічною тематикою. Влада виявилася настільки дурною, що замість того, аби зігнорувати клуб, розгорнула проти нього ідеологічну кампанію в газетах, чим зробила клубу величезну рекламу.
Політичне чи історичне явище — це не вчинок, це — реакція на вчинок. І явище тим більш значне, чим більш неадекватна реакція.
Кількість трупів не важить. Важить культурологічний ефект. Гаврила Принцип убив лише одну людину і став історичною постаттю. Можна знайти тисячу сербів, кожен з яких міг би посміятися над цим кількісним показником, проте жоден з них не мав такої преси (а пізніше такої літератури).
Перед однією з лекцій до нас на перший курс завітало комсомольське начальство і запропонувало ухвалити лист, що засуджував діяльність Українського культурологічного клубу.
Я виліз на кафедру і виголосив першу в своєму житті політичну промову, закликаючи утриматись. Так всі і вчинили.
Два роки тому подібне зухвальство призвело б до негайного виключення з університету, але у 1987 році начальство визнало за доцільне не звертати уваги на моє фрондерство.
Через день до мене підійшов низенький старшокурсник і запитав про мотиви мого вчинку. Я відповів, що прагну виховувати в собі інтелектуальну чесність. Він розсміявся і запросив на засідання клубу. Ввечері ми увійшли до комунальної квартири на третьому поверсі будинку сталінської архітектури неподалік Парку ім. Фрунзе. До кімнати набилося чоловік двадцять п'ять. Хтось почав проголошувати лекцію — щось невнятне про голод тридцять третього. Я впізнав одного з присутніх. Ми познайомились біля пам'ятника Шевченку 22 травня 1985 року. Це число вважалось націоналістичною датою (день перезаховання Шевченка в Україні, яке супроводжувалось політичними виступами). В сімдесятих у цей день біля пам'ятника відбувались зібрання національно свідомої публіки, що зазвичай закінчувались арештами. Збиратись у вісімдесяті вже ніхто не наважувався.
Нас було троє. Ми сіли на лавці й розмовляли. Час від часу до пам'ятника підходив хто-небудь з перехожих, клав квіти й поспішав відійти геть. Мій новий знайомий розповідав про декого з них. Це були люди, відомі в українофільських маргінальних колах. На сусідній лавочці прилаштувалось двоє мордатих молодиків. З нашого місця було помітно, як з-під журнальчика один з них фотографує в профіль тих, хто покладає квіти. Було цікаво вперше спостерігати оперативну роботу органів.
Раз на тиждень я відвідував сходки клубу. На той час до Києва почали повертатися випущені на волю дисиденти. Це не були люди вчинку, це були люди позиції. Як і всі шістдесятники, кожен з них мав добру дикцію, вмів декламувати і був готовий виголосити яку-небудь промову в будь-яку хвилину свого життя. Невідомо, з чим пов'язане те, що наступні покоління не набули жодної культури мовлення. Вони розмовляють мляво, блякло й затинаючись, як і мислять. Попереключайте телеканали і прислухайтесь, як всі ці нещасні намагаються уривками слів висловлювати уривки думок. Особливо це стосується місцевого російськомовлення, "мєстного рускоязичєского насєлєнія" як називав їх патріарх Володимир.
ПЕРЕДДЕНЬ: СПОДІВАННЯ І РОЗЧАРУВАННЯ
Мова подібна до флори, значною мірою — це природний феномен. Певній території в кожну дану кліматичну епоху відповідає певний рослинний ансамбль, а в кожну історичну епоху — певна вимова приголосних й звуковий посил, певна коренева й інтонаційна система, певна структуральність, себто, — певна мова. Інша тут не буде повноцінно рости.
Якщо нам закидають, що все у нас обмежується балачками, слід зосередитись на балачках: на інтонації, приголосних і словниковому запасі. Освіта не буває закінченою, казав Куринський. Необхідно раптом усвідомити катастрофічну нестачу власної освіти, біль від цього і почати проголошувати, декламувати. Зосередитись на тональних аспектах мови. Ц — айлегший спосіб досягти прориву. Я, наприклад, часто читаю проповіді ближнім з єдиною метою — поставити базар, себто вдосконалитись у демагогії.
Свого часу Сократ постійно бачив той самий сон, ніби якийсь голос з неба говорить йому: займайся музикою, Сократе, вдосконалюйся в ній.
Я
