Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

В дитинстві нас цікавлять казки, в юності — пригоди, згодом — романи, а вже далі — тільки мемуари.

На той час на мені висіло кілька адміністративних справ за несанкціоновані масові акції та була заведена кримінальна справа за рецидив. Якось мене засудили до п'ятнадцятидобового ув'язнення. Засунули в автозак і відвезли до спецприймальника, що на Ремонтній вулиці.

— Работать будєшь? — спитав офіцер.

— Звичайно, ні, — відповів я.

— А что будєшь дєлать?

— Вести антиурядову агітацію.

— Ну, ступай тогда в лєнтяйку.

"Лєнтяйкой" називалася камера, куди саджали тих, хто відмовлявся працювати. Там годували через день. Камера була переповнена. Я поцікавився, чи є клопи, і, діставши ствердну відповідь, втиснувся на нари. Заплющив очі, згадував свій перший адміністративний арешт. Це сталося навесні 1989 року. Під час масової акції біля Верховної Ради УРСР міліція пов'язала трьох хлопців. Я вліз на ліхтар і закликав рушити на Хрещатик, аби перекрити рух транспорту. Я повів за собою натовп, який на марші, щоправда, значно порідшав. Ще не встигли ми перекрити вулицю, як привезли затриманих.

Через пару днів, коли я снідав, у двері подзвонили. До квартири вдерлося з десяток міліціонерів, схопили мене в чому я був і відвезли прямо до районного суду.

За кілька хвилин мене засудили на п'ятнадцять діб і під посиленою охороною відвезли до КПЗ на Глибочиці. Політичних тоді поважали, і мене помістили в камеру на двох. Там сидів син покійного режисера Василя Викова. Його взяли з голодовки, яку він оголосив проти заборони на виїзд за кордон. Я висловив своє здивування: "Для чого їхати на Захід, адже тут стає по-справжньому весело?" Проте він затявся, а Захід був для нього якоюсь релігійної сили мрією.

Через кілька годин мене перевели в одиночку, а за півтори доби — в камеру до кримінальників, і мені стало трохи веселіше. Ані книг, ані газет не дозволялось, натомість весь час грало радіо. З нього ми дізналися, що обвалився портал Київського поштамту. Під уламками загинуло дев'ять чоловік. Це було місце збору зацікавлених політикою, і я тривожився, чи не було серед них ког-небудь з наших.

В камері я вперше спостерігав всі стадії наркотичної ломки. Це був молодий хлопець з Кубані. Його взяли з маком на Київському вокзалі. Мучився він страшенно. Там же мені припало бути свідком історичної події: якось, після ранкового обшуку, залізні двері прочинилися й до камери занесли кілька абсолютно нових матраців. Раніше ми валялися на голих нарах. Мабуть, вийшла якась нова постанова. Всі були настільки вражені цим актом гуманізму, що навіть повірили в "пєрєстройку".

Поки я нудьгував на нарах, моя дружина влаштовувала на Хрещатику акції протесту. Вона була вагітна. Прикметно, що жоден з тих хлопців, з яких почалася ця історія, не погодився їй допомогти. Тоді це її дивувало.

Ледь промайнув рік, а я знову опинився під адміністративним арештом. Під вечір наступного дня мене вивели з камери й відвезли до начальника. Там якийсь чиновник у цивільному зачитав постанову міського суду про заміну адмінарешту грошовим стягненням, після чого мене відпустили.

А трапилося ось що. У Київ для зустрічі з якимось західним президентом мав приїхати Горбачов. Ясна річ, місцевому начальству було зовсім не потрібно, аби в центрі міста вирували мітинги з вимогами мого звільнення. В разі нехтування цих вимог протестанти обіцяли на день приїзду провести особливо хуліганські акції.

Нахабність наших публічних заходів зростала. Відбулося кілька бійок з міліцією. Нарешті після однієї демонстрації, яка закінчилася покладанням вінка з колючого дроту до пам'ятника Леніну, заарештували двійко наших активістів. Їх кинули до Лук'янівської тюрми.

Ми розпочали кампанію за їхнє звільнення. На той час в організації зростало глухе незадоволення моєю діяльністю. Воно мало цілком психологічну природу. В основі незадоволення, як це часто буває в подібних випадках, лежав страх. Зазвичай молодь збирається в політичні угруповання, аби відчути власну значущість, з потреби спілкування або від бажання долучитися до якогось вищого сенсу, але ніколи задля того, щоб сісти в тюрму.

Спершу, коли можна було відчувати себе героєм без особливого ризику, ситуація всіх задовольняла. Та на якомусь етапі хлопці і дівчата зрозуміли, що в'язниця зовсім поруч. Як на ті часи, навіть п'ятнадцятидобове ув'язнення уявлялося серйозною загрозою. І невелика небезпека, якщо вона нависає постійно, відчутно пригнічує особистість. Я весь час гнав їх вперед, а їм здавалося, що — в тюрму.

Я завжди вважав, що людям в пограничних психологічних ситуаціях необхідно утримуватись від випивки. Виходить так, що важливі рішення приймаються у похмільному, депресивному стані. Честертон має рацію: пити допустимо з радості. Проте в жодному разі не в стані нервового напруження. Крім того, система стосунків застілля часто-густо протирічить системі стосунків, яка складається в результаті спільної боротьби. І це протиріччя є небезпечним для спільноти.

У напівпідвалі в Музейному провулку відбулися збори, де я сам порушив питання про своє провідництво. Майже ніхто не підтримав мене, і я був змушений залишити організацію. Зі мною вийшло лише четверо.

В цей час в інших обласних організаціях розгорнулася ініційована мною боротьба між націоналістами та демократами. Це призвело до розколу. Відтак, я став фактичним вождем націоналістичної фракції. Демократична невдовзі зійшла зі сцени. Здібних там не залишилось.

Влітку 1990 року з кількох маргінальних груп та гуртків була утворена Українська Міжпартійна Асамблея. Це була спроба створити велику націоналістичну організацію. Ми ввійшли туди і через кілька місяців здійснили переворот, перетворивши її на централізовану партію.

Головою обрали Юрія Шухевича, сина однієї з найвідоміших фігур української історії — Романа Шухевича. Свою творчу біографію старший Шухевич почав у 1926 році вбивством польського чиновника Собінського. Якість підготовки та майстерність виконання вказувала на те, що дев'ятнадцятирічному Романові призначено бути одним з талановитіших терористів століття. Він був організатором чи співучасником найбільш гучних акцій УВО, а згодом ОУН. Вважається, що саме він підготував убивство міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького.

У 1941-42 роках він командував батальйоном СС "Нахтігаль", а з 1942 року був командуючим УПА. Вбито його в бою з МДБ у 1950 році. Він розв'язав польську проблему в Західній Україні. Ми мусимо завдячувати нашим попередникам за те, що вони зробили за нас брудну роботу, і тепер ми маємо можливість вправлятися в гуманізмі.

Юрія Шухевича завжди переслідували за батька. В загальній кількості він провів в ув'язненні 35 років і повністю осліп. Йому дозволили повернутися в Україну лише 1989 року.

ПРАГА

Взимку 1990-91 років у Празі відбувся великий з'їзд католицької молоді. В ньому брали