Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
Маса народу сподівається на всілякого роду безлад, чомусь куди рідше — на стихійні лиха, як на прекрасну нагоду звести рахунки чи збагатитися. Нісенітниця! Як показали події в Москві, мародерські інстинкти у маси прокидаються із запізненням. Для успіху будь-якого злочинного заходу конче потрібен навіть не умисел — можна все життя будувати плани, — а психологічна готовність до дій при першій можливості. Реальні злочини в своїй масі скоюються, як на загал, спонтанно, щойно це дозволяють обставини, або коли людина набуває, нарешті, достатньої рішучості. В моменти заколотів і раптових "револьт" подібна рішучість у людей активних спрямовується, в першу чергу, на досягнення цілей, які здаються їм основними, тобто — політичних і воєнних.
Зміна орієнтирів у діяльності КДБ була настільки навальною і разючою, що викликала замішання у багатьох співробітників. Якось, напередодні 7 листопада 1991 року, мій знайомий Є. К. із завзяттям згадав про необхідність вивідати плани комуністів на предмет демонстрації: мовляв, вони ж "гекачепісти", вони ж за Союз. Потім схаменулися:
— Твою мать! Кого ж ми ловимо?
Як чесна людина, він згодом потурбувався про пенсію і поринув у приватне життя. Відходило покоління. Тільки найбільш зубасті зуміли скористатися якимись кар'єрними можливостями. Хтось навіть законтактував із спецслужбами США і отримав генеральське звання. Інший, рангом нижчий, пристав на посаду начальника райвідділу і, завдяки цьому, набув господарської самостійності.
Період замішання і наступної "соціальної реабілітації" органів був використаний Корчинським для встановлення пробних контактів із вищим керівництвом КДБ і УКДБ по Києву й області. Структура СБУ багато успадкувала від КДБ, що спочатку ускладнювало проникнення нових людей: "Як це? Він до мене прийде? Буде у мене порпатись у сейфі? Читати все, що я на нього зібрав?" Здається, основну паперову масу "відомостей з оперативних джерел" було знищено перед першими виборами до Верховної Ради незалежної України.
"Я очікував чогось більшого..." — після перших же контактів Корчинський був явно розчарований картиною, яка йому відкрилася, починаючи з інтер'єра в Київському управлінні. Хоча він і раніше зневажав КДБ за "комунально-кухонні" методи боротьби.
"Проникнення" в структуру, подібну КДБ і СБУ, як воно бачиться аматорам пригодницького жанру, з тим, щоб працювати там "зсередини", позбавлене для політичних організацій сенсу. Переходячи з однієї структури в іншу, щоб не бути відторгненою, людина змушена приймати моральні пріоритети, які їй пропонуються. Я довго не міг зрозуміти, чому китайці так послідовно винищували власних агентів, які працювали на відповідальних постах у Гоміндані, навіть якщо це були "старі, перевірені товариші". Потім зрозумів, що з моменту, коли стали гомінданівцями, ці люди переставали вважати себе комуністами. Використовувати їх як джерела інформації — це одне, а терпіти їхнє подальше існування, коли воно не викликане оперативною потребою, — зовсім інше.
В період "перебудови" з боку КДБ робилися неодноразові спроби втілити міф про фінансування контр-розвідувальної (нелегальної) діяльності з легальних джерел приватного підприємництва. З цією метою засновувались "дочірні" фірми, що функціонували за допомогою КДБ. Проте, якщо вони виявлялися прибутковими, то дуже швидко втрачали зв'язок з відомством. Може, хтось у керівництві і отримував з них гроші, але те, що до фінансування не дійшло, так це точно. Взагалі, ті, хто займався боротьбою з "ідеологічними диверсіями", згодом виявилися в програші, що засвідчує такий тепер загальноприйнятий критерій "престижності", як кількість виділених на відділ "іномарок". Під нас виділили всього одну — білий "пежо". На той час у міліції цих іномарок було чимало.
Дмитро Корчинський
Ми перейменували Міжпартійну Асамблею в Українську Національну Асамблею (УНА). Насправді у нас було дві назви і одна організація. Вживання абревіатур залежало від політичних вимог моменту: коли ми були в краватці і з течкою — це була УНА, коли з ножем в зубах це УНСО. В цій назві, як на мене, реалізовувалась асоціація з Французькою революцією. Вважалось, що УНА й УНСО мають спільне керівництво. Головнокомандувачем визнавався Юрій Шухевич, хоча він нічим ніколи не керував і за всю історію УНА-УНСО не прийняв жодного рішення. Він був символом спадковості поколінь.
Фактично на той час в організації остаточно встановилася моя одноосібна диктатура.
Можна сказати, що нація — це універсальна спільнота, яка визначається національною свідомістю та волею членів нації належати до неї. Це важко сформулювати й важко вловити. Але ця важковловима річ існує і за масштабами наслідків, за кількістю жертв перевершує всі людські витвори, окрім, хіба що, соціальної справедливості. Якщо вона вбиває — значить, вона існує. Нація це парадокс. Виникнення націй парадоксальне. Ймовірно, першим носієм української національної свідомості був кат українського народу Ярема Вишневецький. Він будував українську націю на лівому березі Дніпра — там, де її тільки і можна було збудувати. Його противники здогадалися про свою національність хіба що під Берестечком, за два дні до того, як їх утопили в болоті.
Ключова подія в плані націогенези — Хмельниччин — мала своїм першочерговим завданням знищення зародку української нації Вишневеччини. В польській історіографії війна 1648-54 рр. трактується як громадянська. Громадянською вона була також для українців. З обох боків воювала приблизно рівна кількість українців (це стало національною традицією в усіх подальших війнах, до Другої світової включно). Визвольною ця війна була лише для татар. Принаймні, вони воювали тільки з одного боку. Татари створили кілька націй, в т. ч. українську. Всім, що є у нас сильного, офензивного, перспективного, мусимо завдячувати татарам і більшовикам. Вони знищували наше тіло і творили нашу душу. Хмельницький платив татарському мурзі вдвічі більше, ніж козацькому полковнику. І все ж таки Хмельницький — перший національний герой. Руйнування конструктивніше за будівництво. Для того, щоб народитись, нації необхідно когось вбити. Найчастіше своїх батьків. Всі нації збудовані негідниками, немає жодної, збудованої святими.
Восени 1991 року в Києві активізувалися проросійські гуртки. Можливість політичного відродження булгаковщини здавалася мені небезпечною. У Києві завжди діяло значне російське інтелігентське ядро. На початку століття непогану соціальну базу тут мав Шульгін зі своїм "Киевлянином". Після революції сюди тікала білоофіцерська наволоч з усієї Росії й відчувала себе вдома, аж доки петлюрівці, з одного боку, а більшовики — з другого не нормалізували духовну атмосферу. І якби не будівельний бум шістдесятих-сімдесятих років, коли населення міста зросло вдесятеро, здебільшого за рахунок припливу з українського села, справа залишалася б досить важкою.
Я вирішив приборкати діяльність
