Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Дмитро Корчинський

Восени 1988 року, переважно колишніми політв'язнями, було створено Українську Гельсінську спілку, до якої я незабаром вступив. Робити цього я не збирався, позаяк великих сподівань на цю організацію не покладав, бо не вірив у політичні спроможності старперів, хоча і ставився до них з повагою. Надія була на студентів. У той час я робив спроби перетворити "Громаду" на революційну організацію, від чого вона згодом розвалилася.

Якось я підійшов до "червоного" корпусу університету, аби переговорити з кількома студентами. Це було наступного дня після організованого нами першого справді масового мітингу, на який вдалося вивести кілька тисяч чоловік. Ми пішли до парку Шевченка. На бічній алеї нас заблокували автобусом і кількома міліцейськими машинами й усіх пов'язали. Тоді я був настільки недосвідчений, що помітив ментів лише за мить перед тим, як мене схопили попід руки.

Нас відвезли до райвідділу, де розвели по різних кабінетах. Мене допитував начальник РВВС. Я розповів йому, що скоро станеться революція й всіх міліціонерів піддадуть військово-польовим судам. Він запитав, чи не є я членом Гельсінської спілки (вона здавалася їм основною антирадянською організацією). Мені спало на думку: скажи я йому правду — і він подумає, що я боюся. І я відповів ствердно.

Через кілька годин нас відпустили, пригрозивши переслідуванням і конфіскувавши весь "самвидав", що виявився при нас. Того самого вечора я з'явився на збори спілки й розповів, що вступив до неї прямо на допиті.

Восени 1988 року ми почали кампанію проти вузівських військових кафедр. Ніяк сьогодні не можу пригадати, чим вони нам так не сподобались. Якщо мріяти про революцію, вони — надзвичайно корисна річ. А втім, предмет протесту не важить, головне — готовність до протесту. На одне з пікетувань військової кафедри в університеті з'явилась дівчина з плакатом на грудях: "Не пущу чоловіка до армії". Насправді в неї не було ніякого чоловіка — їй було лишень сімнадцять років. Позаяк все своє подальше життя я мав намір займатися змовами і провокаціями, то подумав: саме така дружина мені й потрібна. І одружився з нею.

Я не помилився. Таким чином я набув відданого і надзвичайно здібного товариша. Вона вчилася на першому курсі фізичного факультету Київського університету, який, поринувши в бурхливу діяльність, зрозуміло, не закінчила. Отже, стиль на майбутнє було витримано. Всі великі революції робляться студентами-недоуками.

1989

Влітку 1989 року в багатьох областях України почали утворюватися так звані Спілки української молоді. Я взявся за це діло у Києві. Почав збирати у себе на квартирі молодь, яку навантажував націоналізмом. Я розумів, що орган формується функцією.

Батальйон, як дієздатне дисципліноване ціле, існує лише на марші. Тиждень привалу, і це вже — скупчення негідників, яких легко зашугати складаним ножичком.

Робота будувалася як безперервна серія конфронтаційних акцій. Від самого початку з'ясувалося, що міліція була абсолютно не готовою до зіткнення зі спротивом та активними, організованими діями натовпу. Наявність сміливого організованого ядра дозволяла нам кілька разів маневрувати натовпом. Чим пишаюся й досі.

У 1988 та 89 роках було здійснено ряд спроб організувати Народний фронт, на зразок прибалтійських. Всі воші виявились невдалими, позаяк до цієї справи не залучили жодної більш-меньш відомої номенклатурної особистості. Нарешті за справу взялися парторганізація Спілки письменників України і дехто з Академії наук. Перші збори відбувались у підвалі напівзруйнованого будинку, в атмосфері романтичного піднесення й легкого стрьому. Приходили всі бажаючі. Далі все перемістилося до приміщення Спілки письменників. Пам'ятаю перше засідання спілчанської парторганізації, що відбувалося в двох кроках від приміщення ЦК КПУ.

Маніхеї брешуть, думав я, коли все на світі зводять до глобального конфлікту добра і зла. Насправді існує лише два види конфліктів: поганого — з ще гіршим та доброго — з ще ліпшим.

На той час існувало дві України: Україна дисидентська і Україна радянська, ліпшу частину якої я бачив у Спілці письменників. Обидві були жахливі. Обидві поєдналися у Народному Русі. Обидві мені не підходили. Треба було створювати щось інше.

Зараз багато хто вважає, що Народний Рух був створений партійними органами, котрі бажали мати контрольовану ними помірковану організацію, як противагу радикалам. Це не зовсім так. Безумовно, якийсь елемент зубатовщини в усьому цьому був, проте в рядах партгоспактиву в Україні та в Союзі значно більше було розгубленості і деморалізованості. Вони не здатні були нічого створити, не здатні були нічим керувати, в тому числі й опозицією.

Революція — не вбивство, це — закопування трупів. Ще до революції ці люди та ідеї вже були мертві. Завжди повторюється те саме: безсилля перед смертю. Свого часу Зубатову теж нічого не вдалося. Крім того, глобальних змов не буває. Пізніше мені самому доводилося брати участь у багатьох змовах в Україні та поза її межами, тому я більше не вірю в дієвість змов.

Можливості спецслужб завжди перебільшують: вони здатні спричиняти неприємності, проте не здатні визначати перспектив навіть маленької організації. Нищівного удару по бойовій організації есерів завдав не провокатор Азеф (за його керівництва вона ефективно функціонувала), а революціонер Бурцев. Розповідають, що до 25 відсотків складу Армії Крайової складала агентура гестапо. Навіть у безпосередньому оточенні Штефана Ровецького перебували агенти. Проте організація діяла і залишилась в історії як одна з найвизначніших підпільних організацій двадцятого століття, хоч би як це було неприємно нам, українцям.

З власного досвіду можу стверджувати: парадокс полягає в тому, що люди та явища, зазвичай, є такими, якими здаються на перший погляд — їхній зворотний бік написаний на їхньому обличчі, свої таємниці вони розповідають на перших хвилинах знайомства. Втім, трапляються винятки.

Людина цікава своїми вчинками та публічними висловлюваннями. Поза цим немає цікавого. Уявіть собі історію Наполеона, написану його камердинером. Там не було б нічого іншого, крім брудних шкарпеток та носовичків. Про Аустерліц та Маренго ми звідти не дізналися б.

Що може бути нудотніше за правду? Істина завжди тавтологічна. Сказати, що СРСР розвалився через те, що все коли-небудь розвалюється, буде правильно, але так нецікаво! Набагато цікавіше повірити у змову.

Людина має перед собою суцільний потік життя і відчуває потребу його систематизувати. Систематизувати — найчастіше означає знайти причину. І знаходять, зазвичай, неправильно. Лише з плином часу починаєш усвідомлювати: явна історія цікавіша за таємну, а наслідки цікавіші