Леді Африка - Пола Маклейн

Ми щойно почали. Дай нам час.

— Час нічого не змінить. Тобі потрібна справжня дружина, така, щоб дбала про тебе, народила тобі з десяток дітей, і все таке інше. Я не така.

Він повернувся до мене зі склянкою в руці, і я відчула в ньому щось різке, мовби крізь обличчя виразно проступив гострий гребінь; здавалося, всередині він і справді був горою. Мої слова заскочили його зненацька.

— Отже, ти не любиш мене, — твердо й холодно вимовив він.

— Ми навіть не знаємо одне одного. Хіба не так?

Він міцно стиснув побілілі пласкі губи, перш ніж знову озвався.

— Я ніколи у своєму житті нічого не кидав. Не ті в мене правила. Ким я буду після цього?

— Ким ти будеш? Щонайменше — чесною людиною. Чи не краще поглянути правді у вічі?

Він ледь помітно похитав головою: кілька коротких швидких рухів.

— Я стану посміховиськом для всього міста... Якесь дівчисько виставило мене дурнем. Моя сім’я буде шокована. Принижена. В нашого роду є честь, і її треба захищати.

Це був очевидний випад проти мого батька та скандалу навколо його банкрутства, але я не могла дозволи цьому стати на моєму шляху.

— Поклади всю провину на мене. Мені байдуже. Вже нема чого втрачати.

— Не думаю, що це правда.

Коли того вечора він, розлючений, пішов спати, я так і не зрозуміла, що ми вирішили. Я лягла біля вогнища, та все крутилася з боку на бік: робилося то спекотно, то холодно. Я думала, ми вирішимо все зранку, втім мовчанка затягнулася на три дні. Хоч би що там обмірковував Джок, я знала, що його турбує не стільки те, що він мене втрачає, скільки власна зіпсована репутація і те, як у колонії сприймуть його поразку. Я його розуміла.

Від одружився зі мною, оскільки настав час одружуватися, ось і все. Його сім’я чекала на це, щоб довершити картину осілого й добропорядного життя. І тепер він не хотів розчаровувати рідних.

Джок був занадто гордим і завжди прагнув контролювати кожну дрібницю у своєму житті — чи то глибоко вкорінений пеньок у полі, який слід викорчувати, чи валуни в тому місці, де має рости сад. Цей чоловік розраховував на власні силу та кмітливість, підступаючи до будь-яких перешкод на шляху, але до мене він не міг просто застосувати силу своїх міцних рук. Чи міг?

На третій вечір Джок нарешті сів навпроти мене; погляд у нього був зовсім порожній.

— Ти не можеш просто викинути й забути все, що в нас було, Берил. Їдь працювати на Деламера, якщо хочеш, але як моя дружина.

— Отже, ми будемо вдавати щасливе подружжя? Як довго?

Він знизав плечима.

— Не забувай, що я також тобі потрібен. Половина коней твого батька тепер належить мені, й ти не зможеш про них належно піклуватися з тією жебрацькою платнею.

— Ти вимагатимеш викуп за моїх коней? Заради Бога, Джоку, ти знаєш, як багато вони для мене значать!

— Тоді не дратуй мене. Я не хочу бути для всіх довбаним дурнем, а ти неспроможна сама викупити коней.

Його голос був тепер зовсім чужим, але, напевне, ми ніколи й не переставали бути чужими одне для одного.

— Ти здійняла такий галас з приводу чесності, — провадив він. — Тепер це достатньо чесно для тебе?

17

а тиждень я поїхала з ферми Джока, взявши із собою лише те, що можна було прив’язати позад сідла — піжаму, зубну щітку, гребінець, другу пару штанів та чоловічу сорочку з грубої бавовни. Для Пегаса я взяла грубий килим, щітку, кілька кілограмів дробленого вівса та ще невеликий тьмяний кований ніж. Я чудово почувалася, поки верхи їхала чагарником без поклажі, втім позаду залишилося багато невирішених питань. Я уклала з Джоком диявольську угоду. Він заволодів моєю свободою, і єдиним способом вирвати її в нього було отримання ліцензії тренера. Спочатку це, а потім — наполеглива праця і, можливо, щаслива нагода — надія на перемогу. Усе мало стати на свої місця — моторошна думка — рано чи пізно я мусила здобути незалежність. Я мала на це сподіватися й робити все можливе, аби домогтися цього.

«Соясамбу» розташовувалась на краю вигнутої хвилею складки рифтової долини, в одній із найвужчих ділянок нагір’я, між озерами Елментейта та Накуру, — саме там на чотирьох гектарах землі у відносному комфорті та безпеці паслося поголів’я Деламера. Ді займався вівцями, в основному масайської породи — із такою жорсткою, вузлуватою коричневою вовною, що вони мало нагадували овець. Десять років тому на «Екватор Ранч» із першого окоту чотирьох тисяч вівцематок вижили всього шестеро ягнят. Ді витратив більшу частину своїх статків (вісімдесят тисяч фунтів, як дехто стверджував), але вистояв — замінив поголів’я, навчився на власних помилках і наразі вважався найуспішнішим великим скотарем у всій Кенії.

Він подобався далеко не всім. У місті або на перегонах багато хто сторонився Ді, щоб уникнути суперечок чи лекцій щодо «індійського питання». Він найактивніше виступав за те, щоб раз і назавжди розірвати будь-які наші зв’язки з цією країною. А ще Ді був жадібним до землі й надто галасливим, сперечатися з ним було неможливо — хоча небіжчиця леді Ді завжди знаходила в ньому найкращі риси, і я наслідувала її приклад. Він працював більше за всіх, кого я знала, — дванадцять або й шістнадцять годин щодня, не залишаючи своєї отари на пагорбах. Він був палким і невгамовним, але скільки я його знала — а це все моє життя, — він завжди добре до мене ставився.

— Берил, люба, — крикнув він, коли я приїхала.

Він розломив рушницю та старанно й ніжно полірував приклад. Його довге волосся нагадувало хащі.

— Отже, ти хочеш стати тренером, як Клатт, чи не так? Одразу скажу, це буде нелегке життя.

— Я не шукаю легкого життя.

— Може, й так, — він пильно глянув на мене, — але я ніколи не бачив тут когось твого віку зі справжньою англійською ліцензією тренера. І думаю, тобі не потрібно казати, що ти будеш першою жінкою.

— Хтось завжди щось робить уперше.

— Ти ж не втекла від Джока, правда? — його погляд пом’якшав.

Мені було важко витримати навіть цей погляд.

— Я дуже довго був одружений, ти пам’ятаєш. Мені відомо, як складно іноді буває.

— Не