Жлобологія - Густав Водічка
Село в місті
Коли я вивчав фольклор, у ділянці, яка називається rus in urbe, тобто «село в місті», мені потрапив до рук двотомник анекдотів про селян, які вперше приїхали в місто. Вони дезорієнтовані, смішні для людини міста. Прочитав я ті анекдоти, і серед них був один дотепний: двоє селюків — вперше в місті і бачать туалетне мило, відформоване і гарно пахне... Вони подумали, що то щось їстівне. Купують, їдять, один до другого каже: «Ну ти, Іван, дойодивай... а я — блєвать пойду».
Містяни — це недавні селяни, або в першому, або в другому поколінні, дуже шкода, що люди забувають свою культуру, потрясну, яка, як я простежив, аж з неоліту йде. Мені закидали: а ви звідкіля знаєте, що, ви були в неоліті? Кажу: не був, але можу уявити своїми мізками, що воно звідтіля взялося. Міська культура не має такої давньої історії, тому вона й слабша за сільську. Це тоненький шар.
Кандинський побував у вологодському селі і був шокований оздобленням сільської хати: вона яскрава, стільки кольору і цікавих речей: прядки, якісь давні інструменти, призначення яким важко уявити... І він отетерів: вони живуть в оточенні такого живопису! Міщанин цього всього не знає. А для селянина хата була чимось сакральним, храмом для життя з лавою і покуттям. У місті натомість люди так-сяк умеблювали своє помешкання, головне, щоб було на чому спати й їсти. Такої краси, як в сільській хаті, там споконвіків не було.
Городяни завжди висміювали селян. Хоч самі вони, коли приїздять у село, теж інколи виглядають кумедно. Тобто в селі міська людина для селянина виглядає справжнім жлобом.
За честь селян виступали Ільф і Петров. У них є персонаж — «слушатєльніца хореографічєскіх курсов імені Лєонардо да Вінчі, которая думаєт, что творог добивают тєм, шо єво виковирівают із варєнікав». Або, наприклад, Паніковський. Він дивиться на кобилу в сільському дворі і каже: «Добрий жєрєбєц!» Хоча це була добра кобила... Піди взнай... так зразу і не зрозумієш, що і як. Отож, міщани в селі можуть виглядати саме так, як люди не на своєму місці. Ожлоблювання — це тенденція. Але жлоб є таким не в усіх ситуаціях — на рівні сімейного побуту, серед своїх він може таким і не виглядати.
Паразити-аристократи
Ще Сковорода говорив про небезпеку зміни соціального статусу. У XVIII сторіччі не так часто переходили з одного стану в інший. Ці процеси відбувалися природно, бо небагато було таких простих людей, які, як Розумовський, потрапили до двору Єлизавети Петрівни і змогли прижитися там. А з огляду на їх незначну кількість — не вони нав’язали свої смаки місту, хоч смак мали, бо народна культура — це висока культура. Розумовський зумів вивчити той культурний код, став дуже освіченим, вписався в інтелігентне коло, але при цьому мав деякі переваги перед тогочасними інтелігентами. Тоді почалася демократизація, так би мовити, всі прислухалися до просвітителів, серед яких були Вольтер і Дідро, тож на аристократію почали дивитися під іншим кутом. Хто такі аристократи? Паразити, які фізично не працюють, не орють, не сіють. Той, хто фізично працює, той, отже, не паразит, а хто розмишляє... дурна думка взагалі-то. I XIX сторіччя в Російській імперії проходить під знаком аристократоїдства. Аристократи соромилися того, що вони аристократи. Лев Толстой почав орати, вбиратися по-селянськи, аж поки не став виглядати, як бомж. Аби тільки не бути аристократом — ось яка тенденція розтягнулася на десятиліття. А потім відчули брак аристократизму і виявили, що його відсутність веде до звиродніння, до розумової деградації. Народники теж почали розуміти, що без аристократів стає дедалі гірше.
Моду на аристократоїдство ввела великокультурна Франція. Людовік XVI під впливом Вольтера і решти просвітителів вирішив стати токарем. Мав токарний верстат для своєї ювелірної роботи. А Марія-Антуанетта — теж мала бути з народом. Вона влаштовувала демонстративні доїння корів. Ці корови були вичищені до блиску. Відро в правительки було простої форми, щоправда, зроблене з севрського фарфору. Та народ їх за це любити дужче не став. Їхнє ходіння в народ виглядало пародійно.
Інша історія була з Кирилом Розумовським. Йому заздрили царедворці. Він в оточенні своїх друзів розмовляв українською мовою, яку таки розуміли тоді в Петербурзі, пригадував дитячі роки: «От в дитинстві я їду волами і кажу: Цоб-цобе!..» А всі дивляться на нього з неприхованою заздрістю, бо такого досвіду вони не мали. Аристократи тужили за унікальним сільським досвідом, Розумовський-аристократ — ностальгував. Однак тоді ще сільська культура не була в такому жахливому стані, як нині. Тотальна плебеїзація XX століття призвела до вкрай негативних результатів.
Сильні і лузери
Ми живемо в юдейсько-християнському світі, де перемогла ідея любові до ближнього, любові до слабкого.
Християнство сьогодні — панівна світова релігія, яка хоча б на ідеологічному рівні опікується слабкими, а не гераклами-силачами. Християнський Бог любить хворих і немічних, на відміну від Зевса.
Спартанці були носіями олімпійської релігії. Фізична сила — понад усе і зневага до слабких. Якщо ти кволий, то бог від тебе відвернувся. І якщо відвернувся він, то люди й поготів. Вони ні жінок, ні малих дітей не любили, бо ідеалом людини, людським еталоном для спартанця став Геракл. Якщо ти піднімаєш 400 кілограмів, тоді тебе поважатимуть. А жінка чи дитина спроможна на таке? Ні, тому й вони обожнювали сильних гарних чоловіків. Зевс вирішив узагалі обійтися без жінок: то в нього з голови вийшла богиня Афіна-Паллада, потім він доносив сина Діоніса у стегні. От таким чином бог народжував, як прокоментувала одна зі студенток: «із чєго прідьоцца». Уже через це жінок можна зненавидіти, що дитину без них проблемно народити.
Культ сили насаджували змалку: хлопчик мусив вправлятися з гантелями, аж поки не жбурне однією рукою через плече 150 кг. Щотижня юнаків у школі контролювали: чи правильно нарощують масу тіла. Голі хлопці проходили повз вихователів, і якщо побачать на ньому хоч трохи тлущу — б’ють несамовито. Тож якщо переїв — то б’ють тебе і кухаря — за те, що смачно зготував. Якби не було так смачно, то не переїв би. А ще вчили, що сам собі мусиш добувати їжу. Хоч кради, якщо інакше не вмієш. Та коли тебе викриють, то знов битимуть. По-перше, за те, що крадеш, а по-друге, бо не вмієш і цього чинити. Тобто нормою було — бити. Це й досі жлобський дієвий метод у середовищі блатарів.
