Жлобологія - Густав Водічка
Багато років тому я часто бував у майстернях ледве не всіх відомих українських художників. Тоді я часто писав про сучасне мистецтво і намагався побачити зсередини процеси, що відбувалися в робітнях художників «Нової української хвилі». То було в 1980-х-1990-х роках. Я дружив із майстрами «Живописного заповідника», «Паризької комуни» та іншими художниками. В середині 90-х я облишив щоденне спілкування із сучасними митцями, бо що далі, то більше працював куратором, робив виставки класичного мистецтва, формував корпоративні і приватні колекції. На той час я мусив опрацювати дуже багато матеріалів з живопису попередніх століть, з технічних питань експертизи. Часу на спілкування з художниками стало обмаль.
Минули роки — і я знову прийшов у майстерню до одного художника, який перетворився на такого собі метра, до іншого... і раптом почув слова, що виявилися для мене певною несподіванкою: «Зараз я вже майже не малюю. Знаєш, уже не модно торкатися руками до полотна. Мене, наприклад, друзі з-за кордону питають: «Ти що, досі пензлі в руках тримаєш?».
Виявляється, сьогодні так робити непристойно. Тобто мене намагалися переконати, що сучасне мистецтво не потребує класичного художнього інструментарію, однак не можу сказати, що я поділяв думку співрозмовника, радше навпаки. Я розумію, що сенс не в тому, в якій техніці ти працюєш, врешті-решт, існує медіа-арт, де приладдя для малярства не потрібні. Але, якщо ти створюєш живописний твір, гадаю, палітра та пензлі не завадять. До того ж гонитва митця за тиражуванням власної творчості з використанням різних друкарських методів у більшості випадків вступає в серйозний конфлікт з емоційною наповненістю його нових робіт.
Диференціація майстрів
Питання полягає у сутності того, що відбувається в самому художникові, наскільки цей процес творення проникає крізь його мізки, серце, нутрощі, чи він проходить повз нього. І є нині такі автори, причому імениті люди, мистецтво яких просто мертве. Стосовно моєї професійної кухні і критеріїв, скажу так: основним критерієм для мене є моє інтуїтивне сприйняття того, що бачу. Що таке інтуїція? Це база відчуттів та знань, помножена на досвід. До того ж інтуїція фахівця, якому минуло понад півстоліття, це вже майже професійний інструмент. І якщо ви запитаєте мене про перший імпульс, а на нього я можу навантажити згодом безліч мистецтвознавчих термінів, то все одно первинні враження важать найбільше. І саме з першого погляду, майже завжди, ти розумієш, чи бачиш твори справжнього митця, чи заробітчанина від мистецтва.
Певною мірою я — сноб і насамперед віддаю належне здобуткам майстрів професійного мистецтва. Але ж і проста селянка, яка вишиває, викликає в мене найгарніші емоції, бо на тканину вона виливає за допомогою кольорів, зображень свою сутність, себе саму на тому рівні, на якому вміє. Я поважаю кожну людину, яка присвятила свій час і життя творчості, навіть якщо йдеться про художників-аматорів. Бо ці люди не знають іншого мистецтва і через реалії власної долі ніколи не стануть професійними майстрами.
З іншого боку, коли я бачу кон’юнктуру, хамство і безсоромність у тому, що робить так званий професіонал, то розумію, що це не творчість, а звичайнісіньке жлобство. Я ж бачу, коли людина малює картини з огляду на якусь моду, «гламурчик», «креативчик», іншу дурню, а сама думає лише про гроші. Ці полотна зостаються порожніми, жодного емоційного резонансу у глядача вони не викликають. Проте художники, наскільки я їх знаю, це в останню чергу жлоби. Бо в художника — покликання високе, і воно його підносить над світом, над суєтою буденності. Насправді довкола, на жаль, вистачає обмежених, недалеких людей з найрізноманітніших сфер нашого життя, які, власне, і є справжніми жлобами.
Дмитро Кришовський. «Тарас — Адідас», 2013 р.
Олесь Доній
Фото: Алекс Заклецький
Олесь Доній — політик і громадський діяч. Голова мистецького об’єднання «Остання Барикада» (з 2006 p.). Народився 1969 р. у м. Києві. 1991 р. закінчив історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Організував та очолив широкомасштабну акцію студентського голодування, що призвела до відставки уряду В. Масола (1990). Був депутатом Київської міськради (1994—98), заступником голови Комісії з гуманітарних питань (1995—98). Народний депутат України VII скликання (з 2012 p.). Позафракційний. Голова Всеукраїнського комітету захисту української мови. Засновник та організатор фестивалю вертепів «Карпатія» (з 2007 p., м. Івано-Франківськ, м. Яремча, м. Коломия, м. Київ), музично-літературного фестивалю «День незалежності з Махном» (2006—09, м. Гуляйполе, Запорізька обл.), фестивалю повстанської і патріотичної пісні «Гайдамака. UA» (2010, м. Ірпінь, Київська обл.). Книги: «Студентська революція на граніті» (1995), «Покоління оксамитової революції. Як нам дожити до 2009 року» (1999), «Історія УСС мовою документів і фактів. 1989—1999» (1999), «Спроба бунту» (2002). Музичні альбоми: «Молода Україна Forever» (О. і гурт «Калєкція», 2002) та ін.
Жлобство як дзеркало
Жлобство — складне поняття, яке викликає неприємні асоціації. Мало хто наважиться на цю тему говорити в буфонадній, брутальній, а отже, українській манері. Наша культура значною мірою саме така, та й сучасна українська література почалася з суржику і плагіату. Талановитого, та все ж плагіату. Іван Котляревський свою «Енеїду» переписував із поеми Миколи Осіпова, тобто з російського варіанту «Енеїди», що залишило свій відбиток на історії української літератури. Інтелектуальне осмислення цього відомого факту — непопулярне. Чому — бо це те саме, що й нізмєнная тєма, на яку не заведено говорити, як і картати народ.
Говорити щось про вади, хиби народу не можна, і політики не дозволять собі сказати, що народ помиляється. Вони лише можуть говорити, яка в Україні погана влада, конкретні персонажі при владі, та ніхто собі не дозволяє сказати прямо, що хворобою просякнуте все суспільство, а не тільки окремі його верстви.
Українці — народницька нація. Всі її елітні верстви були винищені в той чи інший спосіб: або фізично, або люди ці русифікувалися чи полонізувалися.
