Жлобологія - Густав Водічка
Явище жлобства описують у різний спосіб, однак якщо спробувати пояснити його по-простому, то жлоб — це та людина, яка потрапляє не в своє середовище і не знає коду цього середовища, його культури.
Одного разу потрапив до бойлерної. Бачу — там сидять чоловіки і — випивають. Атмосфера — епікурейська... У ній вони почуваються дуже комфортно, розмовляють про своє: «я тебя уважаю», «ты меня уважаешь». Там дух братерства живе! Розумію, що для них я чужий, щось неорганічне і незрозуміле. І вже навіть через те, що не перехилю з ними чарку. От для них я був справжнім жлобом.
Мені взагалі завжди важко давалося перебування в товаристві сільських людей під час застілля. Бо я непитущий, а вони це трактували як образу, зверхність, неповагу. Мовляв, гидуєш? Тоді я брехав: «Підшито...» І вони моментально розуміли: «Наш чєловєк». З мого боку це був такий жлобський спосіб — порозумітися з людьми.
Бонтон князя
Я жлобом частенько був. Колись прийшов до князя Лобанова-Ростовського... В светрі. У новенькому, купив його для цього прийому, знесилив бюджет сімейний, щоб до князя прийти. Все це відбувалося на виставці в Пушкінському музеї в Москві. Князь на мене подивився і питає: «А де ж ваша краватка? Чому Ви прийшли без неї?» Я знітився. «Це означає, що вам наплювати на буржуазію?» В ході розмови відбувається перехід на матюки. Це теж один з виявів аристократії, бонтон. І вони — матюкаються. Пушкін кожне друге слово вживав отаке. І коли до мене князь грізно звернувся, то я затремтів... І дістав від нього краватку в подарунок.
Потім, коли до мене долинало: «їде князь!» — моментально вдягав краватку. Без неї я для князя був жлобом.
Мовчання професора
Коли я приїздив на міжнародні конференції, де до мене зверталися різними мовами світу, то почувався... жлобом. Бо не годен говорити іншою мовою, крім рідної. Хоча знаю пасивно кілька мов, читаю, розумію, та говорити не можу. Я, професор, був для інших учасників конференції дивним чоловіком, бо не спілкувався ні англійською, ні німецькою. Цей стан називається одним словом «дестратифікація», коли людина полишає свій страт, свій клас і потрапляє в інший, невідомий їй.
Взагалі, до жлоба потрібно ставитися амбівалентно, як кажуть оті вчені морди.
Поширений нині різновид жлобства це — запанілий хам. Він, як правило, виглядає карикатурно.
Для комічного жанру жлобство — це клондайк. Я як працівник культури задоволений, що Янукович у нас президент. Бо квітує жанр комедії. Останнє, що він сказав і не всі зауважили, між іншим: «мажолітарка». Очевидно, за аналогією зі словом «калідор»...
Сільський авангард
Жлобізм, напевне, збоку виглядає так само кумедно, як співочі сільські бабусі на сцені великого театру. Можна обізвати це шароварщиною. Та шароварно-гопашна культура — це велика річ! Фольклор надихав і Малевича, і багатьох інших творців світового масштабу. Бо ж у селі ці бабусі не виглядають провінційно, там зовсім інший резонатор.
Тепер уже додумалися до того, що бабцю варто трохи осучаснити — надягнути, скажімо, на неї навушники і, на диво, вона виглядає інакше й починає бриніти неймовірно! Тобто якщо осучаснити ту давню сільську культуру, то це її підживлюватиме, почнуть проявлятися її кращі риси.
Саме велика селянська культура стимулювала мистецький авангард. Негритянську афрокультуру узрів Пікассо — і був вражений. Малевича надихали селянські настінні розписи, які він бачив у дитинстві і в юнацькі роки. Там нема сюжету, а панує ритм. Татлін працював над проектом пічки конструктивістської, та витоки цього мистецтва — якраз у селі.
Платонов свого часу написав про паротяг, несільський винахід, що це пічка на колесах. Моя мама колись розповідала мені жарт клоунів Біма й Бома на цю тему: їдуть Бім і Бом у потязі: «Іч, як прьоть, а чего єго так прьоть?» — «Стало бить паром.» — «Ну вот баня, к прімєру, тоже паром. А чєго єйо нє прьоть?» — «Дурак ти, дурак, подвєжи кольоса — і баня попрьоть!» Знову сільські асоціації.
Жлоб у великому місті
Це напевно світова проблема: селяни стали міщанами. Масово. Вони деморалізувалися, стали цинічними, бо інакше не знали, як вижити.
З іншого боку, чому всі так тікали з села до міста? Місто — це великий культурний базар. Тут очі розбігаються. Якось дивився по телевізору інтерв’ю з однією московською ткачихою. Живе вона вже років 20 в гнійній общазі, жодних перспектив не має вирватися з неї. А в селі її мама ще мешкає. Журналіст у жіночки питає: а чому ж ви тут, а не там, у рідному селі? Відповідь: «А тут є театр. Можна піти у справжній театр». — «А ви були в ньому?» Минуло ж багато років, як вона в місті. «Ще не була». Людину гріє сама можливість, якою вона так і не скористалася. І Малевич звертав увагу на сільське походження городян і при цьому зауважував, що на свята міські вулиці прикрашають і підсвічують так, щоб місто нагадувало колишнім селянам квіткове поле. Транспаранти, гірлянди — все одно єство селянське живе, проте з часом трансформується, щоб набути статусу культури.
Закон рівноваги
Можна гадати, що ми в розвитку архітектури і міської культури відстали на сотні років від старої Європи, та, як на мій розсуд, все не настільки безнадійно. Бо існує закон сполучних посудин. От коли відкрили кордони, тут життя почало змінюватися. В часи залізної завіси до нас із гнилого Заходу долинали якісь неймовірні чутки, потім мені звідти книжки надсилали, навіть приїздили справжні іноземці. КДБ не дрімало: «Вы общаетесь с иностранцами! Они были у вас вчера. Вы о чем с ними говорили?» А я собі думаю, хлопці, а воно вам треба? Вони їх підозрюють в ідеологічній диверсії і пропонують запросити гостей знову. «Але й нас запросіть під виглядом своїх друзів» — і вже в товаріща за грошима рука потягнулася. Я відмовився. Мені докоряють: «Треба ж займатися громадською роботою!» — «А я займаюся...» — «Чим?» — «Випускаю стінгазету,» — збрехав я.
Тепер усе по-іншому, до мене приїздять художники з різних країн світу, ніхто не прослуховує, про що ми розмовляємо. Існує Інтернет, можна знаходити в мережі багато чого цікавого в заморських ЗМІ. Світ став начебто відкритий — і посунула босота від нас у заможні країни. А західні
